До теми “переговорів”: про територіальні поступки

Сьогодні питання про те, чи закінчення війни росії проти України за сценарієм “мир в обмін на територію” є досяжним або доцільним, серйозно непокоїть світові столиці. Відповіді нема, але її, судячи з усього, активно шукають, хоча не факт, що знайдуть. Для України ця відповідь є очевидною, і ця відповідь – ні. Такий “мир” не є ні досяжним, ні доцільним.

Чи можуть бути територіальні поступки як такі – ґрунтом для довготривалого миру?

Як показує практика – ні, не можуть. Ніколи нікому не вдавалося побудувати довготривалий мир на основі територіальних поступок. Земля взагалі погано ділиться, а коли йдеться про те, щоби віддати землю в обмін на мир, завжди виходить не те, що хотілося б. І справа не тільки у таких неуникненних речах, як ресентімент і реванш. Є навіть більш серйозні моменти, які випливають із самої природи збройних конфліктів: вимагати віддати землю в обмін на мир – приблизне те ж саме, що й гасити вогонь бензином. Результат завжди один і той самий.

Можна згадати Чемберлена, його слова “я привіз вам мир” і його роль у “судетському питанні” – у кінцевому підсумку, саме поступка Чехословаччини Судетами на користь Німеччини стала прологом ІІ Світової війни.

“Мир в обмін на землю” може спрацювати в історично обмеженій перспективі, але ніколи не вирішує проблему – навпаки, створює проблему ще більшу, яку все одно треба якось вирішувати, і часто – за рахунок прийдешніх поколінь. Розділ Кореї припинив війну на корейському півострові, але створив величезний, вибачте, геморой, у вигляді КНДР. Рішення ООН 1947 р про розділ Палестини між арабами і євреями теж створило більше проблем, ніж вирішило. Прикладів дуже багато.

Переділ кордонів після ІІ Світової війни теж заклав основи серйозної геополітичної напруги, але він був уписаний у глобальну безпекову архітектуру, що склалася за Холодної війни, тому ця напруга одразу не спричинила геополітичних землетрусів – бо її було довгий час було стримано і компенсовано. Зараз, як ми бачимо, усе змінилося.

Територіальна недоторканість і Гельсинский акт 1975 року

Розуміння важких наслідків і загальної неприпустимості нав’язування територіальних поступок далося людству дорогою ціною. Саме тому Гельсінська нарада 1975 року, зокрема її заключний документ, закріпила принцип територіальної недоторканності, що насьогодні є одним із ключових принципів міжнародних відносин. Цей документ, відомий як Гельсінський акт, визнав непорушність кордонів, що склалися після Другої світової війни, і зобов’язавав держави поважати територіальну цілісність один одного.

Гельсінським актом закріплено наступне: 

• Повага суверенної рівності, прав, що випливають з суверенітету: кожна держава має право на самовизначення та вільний вибір політичного, соціального, економічного та культурного розвитку.
• Невтручання у внутрішні справи: держави не мають права втручатися у внутрішні справи інших держав.
• Повага територіальної цілісності: держави зобов’язуються поважати територіальну цілісність один одного та не визнавати будь-які зміни кордонів, здійснені із застосуванням сили.
• Непорушність кордонів: кордони повинні залишатися недоторканними.

 Очевидно, московити й досі не розуміють таких речей. Вони все ще знаходяться в парадігмі “Кємской волості” – за словами класика, М.Булгакова, теж московита, який добре їх, московитів, розумів: “Воєвалі – тєпєрь отдай”. Немає сумніву, що вони наполягають, і далі наполягатимуть, на значних територіальних поступках з боку України. Гельсинський акт їм “нє указ”. Вони живуть за принципом “якщо не можна, але дуже хочеться, значить, можна”. 

Десята заповідь

Десята заповедь звучить так: “Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!” – книга “Вихід”, глава 20.

Люди, які вважають себе християнами, мали б поважніше ставитися до Десяти заповідей. Але це теж не про московитів. Разом із Декалогом, вони ігнорують взагалі будь-які норми міжнародного права, підписані угоди і договори, закони і звичаї війни; щодня скоюють тяжкі воєнні злочини, і далі вимагають поступок. Це поведінка бандита, вбивці, злочинця, терориста, не обтяженого і не обмеженого ніякими моральними, етичними, чи правовими міркуваннями – як і обіцянками, що раніше давалися. 

Чи дотримуватимуться вони якихось своїх обіцянок, які, можливо, дадуть, щоб отримати бажане? Відповідь очевидна. 

Який вихід?

Нехай читач пробачить мені цю гру слів, але вихід вказаний у Книзі “Вихід”. Глава 20. Там, де написано “не жадай дому ближнього свого…” і далі за текстом.

Логіка переговорів працює між високими сторонами, що домовляються. Але у цій війні немає “сторін”. Є країна, яка захищається, і є злочинна і терористична організація, яка робить вигляд, що є державою, і яка за визначенням не може бути договороспроможною. Для таких тяжких випадків існує лише примус, про що вже багато говорилося, але так щось і не видно.

Україні не можна погоджуватися на переговори про “територіальні поступки”, у тому числі і через глобальні міркування. Такі поступки викличуть ланцюгову реакцію у всьому світі – адже виходить, що принципи, закладені у Гельсинському акті, більше не діють, і будь-хто тепер може забажати будь-чого, і спробувати взяти це силою. Буде нова серія локальних конфліктів, море крові, нова гонка озброєнь, і геополітичний гармидер на декілька поколінь. Цього не можна допустити – і тут теж є наша відповідальність перед світом.

Також важливо розуміти, що московити не задовольняться поступками, які розраховують отримати, адже ніколи не задовольнялися. Логіка бандита і вбивці штовхатиме росію до нових злочинів – адже так буває завжди, коли злочинця не покарано, а тут ще й заохочено – адже про покарання злочинців і компенсацію заподіяної шкоди у цьому “переговорному” дискурсі взагалі не йдеться.

А дарма. Україна не зможе “купити мир” з москалями. Це не ті люди, з якими можна про щось домовитися. Вони все одно матимуть на умі і на меті знищення України як незалежної держави і українців як політичної нації. 

А поки ми існуємо як незалежна держава і політична нація, ми повинні вимагати дотримання своїх прав у дусі Гельсинського акту і Десятої заповіді. Це єдиний вихід, який у нас є.

(Мапа з Вікіпедії)