Питання, які все одно треба вирішувати: бесіди з Анатолієм Кінахом. Чч. 1 і 2

Складається враження, що українцям бракує справжнього розуміння історичних процесів, які відбувалися і відбуваються в Україні. А такий брак розуміння є дуже небезпечним для країни в цілому, бо він завжди робить просте складним, швидке – довгим, дешеве – дорогим, а ще й веде до людських втрат, у чому ми зараз наочно переконалися.

Ми намагаємося осмислити наш шлях у бесіді з Анатолієм Кириловичем Кінахом, президентом Українського союзу промисловців і підприємців, політиком, державним діячем, прем’єр-міністром України у 2001-2002 рр. Він був свідком і безпосереднім учасником багатьох важливих подій у новітній історії України. Його розуміння і бачення проблем, які Україна і досі не розв’язала, або “поворотів не туди”, які вона зробила, заслуговує на широкий розголос і обговорення в нашому суспільстві.

Життєвий шлях

Щоб оцінити, наскільки унікальною особистістю є А.К.Кінах, і наскільки важливим є то, що він знає і розуміє, треба споглянути на його життєвий шлях.

Народився у селі Братушани (Молдавська РСР) 4 серпня 1954 року

У 1978 р. Закінчив Ленінградський кораблебудівельний інститут за спеціальністю інженер-суднобудівник

1978—1981: докмайстер 7-го військового заводу, Таллін (Естонська РСР)

1981—1992: майстер, заступник начальника, начальник виробництва заводу «Океан», Миколаїв.

1990—1992: народний депутат України, член Комісії з питань економічної реформи і управління народним господарством (червень 1990 — червень 1992). Входив до Народної Ради.

1992—1994: представник Президента України в Миколаївській області

1994—1995: голова Миколаївської облради

1995—1996: віце-прем’єр-міністр України з питань промислової політики

З 1996 р.: президент Українського союзу промисловців і підприємців.

З березня 1998: народний депутат України.

У 1998-2001 рр.: Голова Комітету з питань промислової політики, член Комітету з питань промислової політики і підприємництва, член Комітету з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій

1999 р.: перший віце-прем’єр України.

2001—2002 рр.: Прем’єр-міністр України

У 2005 призначений на посаду першого віце-прем’єр-міністра України.

2005-2006 – Секретар Ради національної безпеки і оборони України.

2006-2007 рр.: Народний депутат України. Голова Комітету з питань національної безпеки і оборони (з липня 2006).

2007 р.: міністр економіки України.

У 2021 р.: Указом Президента України був призначений Головою Національної тристоронньої соціально-економічної ради.

Політична позиція сьогодні

Як людина, яка була безпосередньо дотична до прийняття важливих для України рішень в економіці і політиці, яка володіє величезним обсягом відповідної інформації і переосмислює свій шлях із позицій сьогодення і потреб майбутнього, виступає за перезавантаження політичної і соціально-економічної моделі, яка визначала розвиток України в період незалежності.

Невдала соціально-економічна модель України

Усвідомлення того прикрого факту, що наша держава слідує невдалій соціально-економічноїій моделі, дедалі зростає в Україні, але в нас поки що відсутнє системне бачення проблеми, її причин і наслідків, і шляхів її подолання. Більше того, нам і досі бракує єдності і згоди в розумінні основних питань: як підвищити самодостатність економіки України, реалізувати наші можливості, зберегти людський потенціал, створити більш сприятливі умови для бізнесу та інвестицій.

Трохи про “стартові умови”

Багато хто і досі вважає “стартові” соціально-економічні умови, які отримала Україна на момент відновлення своєї незалежності у 1991, дуже сприятливими, і ностальгує за величезним економічним потенціалом УРСР, за сукупним розміром якого вона знаходилася поруч із найбільшими економіками Європи. Але при цьому слід пам’ятати про наступне:

• Величезні структурні диспропорції, зокрема, неоптимальне співвідношення валових обсягів у виробництві товарів група “А” і “Б” – тобто величезий перекіс у бік важкої та оборонної промисловості при відносній недорозвиненості виробництва предметів споживання.
• Технологічна відсталість. Промислова база УРСР, створена у 30-ті роки ХХ ст., зруйнована під час ІІ світової війни, і відновлена у 50-тих – 60-тих роках на основі тих самих старих виробничих схем і ланцюгів постачання, на момент відновлення незалежності була вже морально і фізично застарілою. Також далася взнаки загальна несприйнятливість економіки СРСР до запровадження та тиражування ефективних інновацій. Отже, ми вже у 1991 році мали накопичене відставання у багатьох галузях.
• Інфраструктурна відсталість. Станом на 1991 рік всі види інфраструктури в Україні за рівнем технічного та фізичного зносу і технічним станом вже дуже сильно поступалася рівню провідних, та й не тільки провідних країн світу.
• Ресурсомісткість виробництва і економіки взагалі, пов’язана з попереднім чинником (технологічна відсталість). На один умовний долар ВВП Україна витрачала у 3-10 разів більше всіх видів ресурсів, зокрема трудових, паливно-енергетичних, капітальних; і також мало місце нераціональне використання всіх типів природних ресурсів (корисних копалин, водних, земельних ресурсів), високою була відходність виробництва, а рівень використання вторинних ресурсів – порівняно низьким.
• Нераціональний рівень т.зв. “кооперації виробництва”, що став результатом “планового господарства”: технологічні ланцюги штучно планувалися так, щоби прив’язати колишні републіки СРСР одна до одної і в такий спосіб унеможливити розпад СРСР. Всі республіки були залежні одна від одної у постачання всіх видів ресурсів і комплектуючих. Наслідком стало те, що, наприклад, у 1985 р. СРСР виконував 46% світового обсягу транспортної роботи (у тонно-кілометрах вантажів, відправлених залізницею).

Ми вже добре розуміємо, що неефективний та ресурсно-витратний монстр радянської економіки тримався, в першу чергу, за рахунок високих експортних цін на енергоносії. Так, приплив валютних надхожень від експорту дозволяв компенсувати неефективність господарства, але разом із тим і консервував технологічну відсталість та структурні диспропорції. Це цілком стосувалося і “народногосподарського комплексу УРСР” – його було неможливо, та й недоцільно зберігати у тому вигляді, у якому він існував станом на 1991 рік.

Ми були не одні такі

Але ж ми були не одні такі. Всі ці проблеми і диспропорції, успадковані від радянських часів, були притаманні і країнам Балтії, а також, значною мірою, і країнам Східної Європи, що входили до “радянського блоку”. Тим не менше, приклад Литви, Латвії, Естонії, а передусім Польщі, показує: всі ці проблеми можна і треба (було) успішно вирішувати. Польща взагалі сьогодні – найдинамічніша економіка Європи, а за ВВП на душу населення випереджає Україну вже приблизно у 4 рази.

У чому секрет успіху економічної трансформації цих країн? Очевидно, секрету ніякого нема, а є успішна модель соціально-економічного і політичного розвитку. Україна, на превеликий жаль, не змогла обрати таку модель.

“Поворот не туди”

Можна довго сперечатися про те, де саме і коли Україна повернула “не туди”. Але треба розуміти ключові чинники, а саме не втрачати з поля зору вирішальну роль суспільного устрою у середньо- та довгостроковому визначенні основних соціально-економічних процесів. Модель розвитку, вдала чи невдала, формується саме суспільним устроєм. Це вже потім, коли суспільний устрій повністю перестає відповідати потребам розвитку, настає момент зміни цього устрою на більш адекватний. Очевидно, цей момент для України вже потроху настає.

В Україні було створено кланово-олігархічний суспільний устрій. І відповідно, він сприяв формуванню кланово-олігархічної економіки. Тут, звісно, марксисти і неомарксисти будуть незадоволені і знову щось казати про “визначальну роль економічного базису” і “вторинну сутність політичної надбудови”, але правди ніде діти: олігархічну економіку було створено в Україні політичними рішеннями, політичною “елітою” – зокрема, через сумнозвісну “велику приватизацію”, в результаті якої виробничо-господарський комплекс України опинився в руках “вузького кола обмежених осіб”. Здавалося б, це ж нова ера, капіталізм, але насправді – ні.

Олігархічний устрій за своєю природою:

• Неефективний. Приватний власник мусить бути ефективним, бо є конкуренція. А олігархічна економіка – монопольна, і ніякі імітації антимонопольної діяльності це не можуть змінити.
• Антидержавний. Інтереси держави олігарха цікавлять лише там і тоді, де і коли держава займається захистом його, олігарха, інтересів. Саме тому олігархат десятиріччями “купував” державу і державні служби, і в результаті відбулося певне “зрощування” держави і олігархату, про що поговоримо трохи далі.

• Суспільно-токсичний. Тут багато складових:

• він ігнорує інтереси місцевих громад і неуникненно входить у протиріччя з місцевим самоврядуванням;
• він породжує передумови для того, щоби олігархи контролювали не лише цілі галузі промисловості, але і суспільно-значущі аспекти житті: політичні партії, ЗМІ, і навіть футбольні клуби;
• він постійно генерує нові корупційні потоки і схеми, які працюють на збагачення окремих осіб, і при цьому шкодять національній економіці;
• він створює високий рівень суспільної недовіри до інституцій, у тому числі провідних (парламент, уряд, суд, прокуратура, ЗМІ) і загальну інституційну неспроможність держави;
• через контрольовані ЗМІ та політичні платформи він уводить у суспільний дискурс неприйнятні, часто антидержавницькі наративни, які підривають єдність нації, провокують суспільну незгоду, та унеможливлюють цивілізований внутрішньонаціональний діалог – фактично, розсварює людей задля “мобілізації електорату”;
• Антинародний. Олігархічний устрій штучно підтримує і систематично відтворює бідність народу. Фактично, він живиться бідністю.
• Несправедливий. Загалом олігархічні порядки підривають самі основи справедливості: віру людей у справедливий суд, справедливі суспільні порядки, справедливу винагороду за працю.

Цей список можна і треба продовжувати, але варто зазначити, що навряд чи політичний бомонд пострадянської України, як той Франкенштейн, розумів тоді, якого монстра створював. Тим не менш, історична і політична відповідальність за формування кланово-олігархічного устрою в Україні, очевидно, повинна мати місце.

Небезпечні процеси

Олігархічний суспільний устрій вразив своїми метастазами багато сфер економічного, політичного і суспільного життя. Результатом стало зрощування держави і олігархату, і навіть перетворення держави на найбільшого “сукупного олігарха” – за всіма ознаками: розміром контрольованих потоків, сфер і сегментів, важелями впливу на суспільну свідомість, і навіть дедалі меншою підконтрольністю.

Небезпека такого становища полягає в тому, що воно знову може повернути нас до авторитаризму. Саме тому сьогодні вкрай важливими є зусилля, спрямовані на те, щоби перетворити державу на сервіс – і позитивних прикладів уже є дуже багато. Про деякі з них ми вже розповідали у наших програмах. Але нам потрібні не лише перезавантаження соціально-економічної моделі розвитку, а ліквідація олігархічного устрою, недопущення перетворення української держави, за яку боролися покоління українців, на одного великого “сукупного олігарха”.

Надія на опір українського суспільства

Досвід обох Майданів і опір повномасштабній російськіймосковській агресії показали, що в Україні є здорові сили, які здатні захистити Українську Республіку від зовнішніх і внутрішніх ворогів, і стати генератором необхідних змін суспільного устрою. Сила українців – у здатності не погоджуватися на те, до чого їх намагаються змусити. Ба більше – українці показали, що на певному етапі вони навіть можуть змушувати державу погоджуватися на те, на що вона, держава, не дуже й рада піти. Але треба ж, бо тиск і примус суспільства роблять свою справу.

Коли настане час народного волевиявлення – а він настане, бо ми ж знаємо, що так, як зараз, буде не завжди – дуже важливо, щоби це волевиявлення було кваліфікованим. Щоби люди не просто проголосували там за когось, а щоби не дали знову задурити собі голови якимись популістичними турбо-обіцянками, щоби розуміли, якими будуть наслідки, і які виклики насправді стоять перед Україною. Саме тому ми вже зараз розмовляємо про найважливіше, визнаємо помилки, і дивимося у майбутнє.

Олег Базилевич

Перша частина відеоінтерв’ю з Анатолієм Кінахом: https://youtu.be/1IVpxZKG8Ls

Друга частина: https://youtu.be/sD7jlwTKlkI