Справедлива війна

Здавалося б, тема “справедливої війни” самоочевидна і не потребує глибших рооздумів і обговорень. Бо, здавалося б, усі розуміють, що таке справедливість, і що таке війна. Тим не менше, яке показала сучасність, можна виставити “справедливою” будь-яку війну – особливо через контроль ЗМІ і нагромадження та розповсюдження брехні у немислимих раніше масштабах. Насправді, людство пройшло довгий шлях не тільки у мистецтві війни, а й у мистецтві її виправдання.

Стародавній Єгипет

У Стародавньому Єгипті справедливість війни визначалася трьома чинниками: космологічністю ролі Єгипту, особою сакральної фігури фараона в ролі провідника волі богів, а також перевагою єгипетської держави над усіма іншими державамиі народами.

Здавалося б, такі, як їх сьогодні називають, наративи, цілком природні для ранньорабовласницької деспотії близькосхідного типу, і мають являти собою лише історичний інтерес. Але, якщо подивитися на наративи московитської пропаганди у наші дні, ми знову бачимо ті ж самі оповідки: про особливу, “богообрану” роль росії у світі, про особисту роль тамтешнього диктатора, який править пожиттєво, і про право москви вирішувати долю інших народів.

Цілком природньо, що в стародавніх єгиптян була своєрідна політична теологія, яка, серед багатьох інших речей, також пояснювала і право фараона справедливо розпочинати війну, спираючися на волю богів, і встановлювати, або відновлювати, своє панування над іншими народами. Бачимо, і тут московити зі своїми псевдо-сакральними побрехеньками і опорою на РПЦ у своїй агресії не придумали нічого нового.

Центральним для єгипетського уявлення про справедливу війну був універсальний принцип Маат – божества, яке персоніфікувало порядок, справедливість, гармонію, істину, мораль, чи як тоді єгиптяни мислили такі речі. Відповідно до цього принципу, фараони не мали обмежень щодо того, куди піти з війною і де встановити свої порядки. Як бачимо, моковити і досі роблять так само.

Індія

Поняття “справедлива війна” вперше на письмі зафіксоване в індійському епосі Магабрарата (महाभारत, або “Велика історія Бгаратів”). Там представлена така концепція як “дхарма-юддха”, або «праведна війна”. Встановлені такі критерії військової етики, як пропорційність застосування сил і засобів: колісниці не можуть атакувати кінноту, а лише інші колісниці; не можна атакувати людей, які перебувають у скрутному становищі, не можна використовувати отруєні стріли, не можна атакувати лише з люті і без справедливої причини, потрібне справедливе ставлення до полонених та поранених.

Все це звучить цілком сучасно. Але, як бачимо, московити Махабхарату не читали і дхарма-юддха взагалі їм невідома.

Китай

Китайська філософія створила величезний масив праць про війну, що не дивно, бо війн на території сучасного Китаю було дуже багато, особливо за часів династії Чжоу, в епоху Воюючих держав (V-III ст. до н.е.). Війна виправдовувалася лише як крайній засіб і лише за умови наявності законного правителя; проте сумніватися в рішенні імператора щодо необхідності військових дій було неприпустимо. При чому успіх військової кампанії був достатнім доказом того, що кампанія була праведною. Тобто, прийшли і забрали, за справедливим правом сильного. Нічого не нагадує?

Антична Європа

Арістотель вперше зафіксував концепцію та термінологію щодо справедливої війни, як такої що дозволяє захиститися і встановити мир: «Справжня мета військової підготовки полягає не в тому, щоб люди поневолювали інших, а в тому, щоб самим уникнути поневолення”. Ідеї про справедливість війни як крайнього засобу для відновлення справедливості, і про цивілізоване ставлення до переможених – надбання древньої Еллади.

Римляни часів республіки, хоча й воювали постійно, бачили серйозний ризик у тому, що “боги відвернуться”, якщо це не буде bellum iustum (“справделива війна”). Вони також використовували концепцію ius gentium, тобто “право народів” – універсальне і рівне право кожного народу на мирне життя. Звісно, Рим часів імерії вже не звертав уваги на такі дрібниці, як “право народів”. Що ж, люди, які цілком серйозно вважають свою столицю “третім Римом”, природньо що не мають жодної гадки про ius gentium. 

Християнський світ

Християнські ідеї про справедливу війну розвиваються з часів Августина Блаженого (IV-V cт. н.е.). Саме Августинові належить важливий розсуд про те, що миролюбність перед обличчям тяжкої кривди, яку можна зупинити лише насильством – то є тяжкий гріх. Про це варто було б нагадати деяким теперішнім “пацифістам”, бо вони Августина явно не читали.

Також у Європі на основі християнського віровчення  сформувалося розуміння двох засадничих понять етики війни:

• jus ad bellum (справедливість війни, тобто обставини, за яких війни можуть вестися справедливо), 
• jus in bello (справедливість на війні, або моральні міркування, які повинні обмежувати застосування насильства на війні).

Московитам, які  чомусь називають себе християнами, такі речі не відомі.

Томас Аквінський (XIII ст. ) стверджував, що ведення війни не завжди є гріхом, і він встановив критерії справедливої ​​війни. Необхідно виконати три вимоги:

• війна повинна вестися за наказом законного суверена;
• війна повинна вестися через справедливу ​причину, тобто через серйозну провину атакованого;
• комбатанти воїни повинні мати правильний намір, а саме сприяти добру та уникати зла.

Томас Аквінський дійшов висновку, що справедлива війна може бути наступальною, і що несправедливість не треба терпіти лише для того, щоб уникнути війни.

Ренесанс, гуманізм, “просвітництво”, нові часи

Розуміння справедливості війни, вистраждане середньовічною Європою, поступово розмивалося у пізніші часи. Саме в добу Ренесансу почали з’являтися перші паростки пацифізму і пропагуватися ідеї на кшталт того, що, мовляв, “краще несправедливий мир, ніж найсправедливіша війна”, з вирваннним з історичного контексту посиланням на Цицерона. 

Та й узагалі, виривання з історичного контексту – улюблений полемічний прийом мислителів доби Просвітництва. Цим прийомом і досі люблять користуватися у ЗМІ, нерозсудливо цитуючи авторитетні джерела минулого. “Поклади край такому великому злу та досягни мирного врегулювання, незалежно від результату та умов” – відома цитата Віллема, єпископа Тирського (XII ст.) – це не універсальний “пацифічний” заклик до припинення будь-якої війни, а до цілком конкретної війни, що її вели тоді хрестоносці на Близькому Сході.

Сама ідея “справедливості війни” почала відкидатися деякими видатними мислителями. Наприклад, Еразм Роттердамський критикував теорію справедливої ​​війни як “димову завісу” для виправдання агресії. 

Не вдаючися у дальші деталі, можна зазначити, що світова думка і досі коливається в одномірному просторі: від нереалістичного і пацифістського заперечення самої ідеї про те, що війна може бути виправданою, потрібною і необхідною – і до аж до демагогічного вигадування якихось міфічних “причин війни” кремлівськими мілітаристами, які оперують геополітичними поняттями позаминулого сторіччя і не бачать меж своїй агресії.

Сучасна католицька доктрина

Доктрина справедливої ​​війни Католицької Церкви, що міститься в Катехизисі Католицької Церкви 1992 року, перелічує чотири суворі умови для “законної оборони із зістосуванням військової сили”:

• шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, має бути тривалою, серйозною та підтвердженою;
• усі інші засоби покладення війні кінця повинні бути доведені як непрактичні або неефективні;
• повинні бути серйозні перспективи успіху війни;
• застосування зброї не повинно породжувати зла та безладів, гірших за зло, яке потрібно усунути.

Також зазначається, що держави зобов’язані робити все можливе, “щоб забезпечити умови миру не лише на своїй території, а й у всьому світі”., і що “одне діло вести війну самооборони; зовсім інше – прагнути нав’язати панування іншій нації”. Також важливим є твердження: “володіння військовим потенціалом не виправдовує застосування сили для політичних чи військових цілей”.

Цікаво, що в цій доктрині чітко окреслено: участь у превентивній війні без чітких доказів неминучості нападу не може не викликати серйозних моральних та юридичних питань. “Міжнародна легітимність застосування збройної сили, на основі ретельної оцінки та з обґрунтованими мотивами, може бути надана лише рішенням компетентного органу, який визначає конкретні ситуації як загрози миру та дозволяє втручання”.

У світлі цих простих та логічних тверджень, які добре спираються на спадок найвидатніших мислителів церкви, цілком зрозуміло, що політика Ватикану щодо війна рф проти України викликала і викликає певне нерозуміння і розчарування. Адже ця доктрина церкви дозволяє чітко кваліфікувати війну рф проти України як незаконну і несправедливу, і вказує на винуватця.

Думка вголос: Можливо, варто нагадати Ватикану про власні документи, якими там повинні були б керуватися.

Як тут не згадати Папу Івана Павла II, який колись у зверненні до групи солдатів зазначив наступне: “Мир – це більше, ніж просто відсутність війни. Людське суспільство, яке є повністю та завжди мирним, на жаль, є утопією, Ідеології, які представляють таке суспільство як легкодосяжне, лише живлять марні надії. Справа миру не просуватиметься вперед, якщо заперечувати можливість та обов’язок його захищати.”

Це, власне, те, що й робить зараз Україна: просуває справу миру, захищаючи його у війні.

ООН

Попри справедливу критику у бездіяльності і загальній недієздатності, ООН спромоглася, бодай декларативно, зафіксувати важливі принципи недоторканості кордонів, територіальної цілісності, суверенитету – всього того, що рф грубо та систематично порушує.

Статут Організації Об’єднаних Націй узагалі ґрунтується на загальній забороні застосування сили для вирішення спорів між державами, за винятком двох випадків: законна оборона та заходи, вжиті Радою Безпеки в межах її обов’язків щодо підтримки миру. У кожному випадку здійснення права на самооборону повинно дотримуватися “традиційних меж необхідності та пропорційності”.

Справделиве врегулювання

В останні роки деякі теоретики, такі як Гері Басс, Луїс Ясіелло та Браян Оренд, запропонували розширити розуміння “справедливої війни”, яке, як пам’ятаємо, складалося з двох концепції:

• jus ad bellum (справедливість самої війни), 
• jus in bello (справедливість на війні)

Вони запропонували третю категорію в рамках теорії справедливої ​​війни: jus post bellum (“справедливе пілявоєнне врегулювання”) як нову категорію міжнародного права, яка зараз перебуває на стадії розробки.

Jus post bellum стосується правосуддя після війни, включаючи мирні договори, реконструкцію, відновлення навколишнього середовища, судові процеси за воєнні злочини та воєнні репарації. Концепція jus post bellum враховує той факт, що деякі ворожі дії можуть відбуватися поза межами традиційного поля бою. Jus post bellum регулює правосуддя припинення війни та мирних угод, а також переслідування воєнних злочинців та публічно названих терористів.

Ця ідея значною мірою використовувалася для вирішення того, що робити з полоненими, взятими під час бою. Саме через урядове маркування та громадську думку люди використовують jus post bellum, щоб виправдати переслідування осіб, яких називають терористами, заради безпеки держави в сучасному контексті. Фактична вина лежить на агресорі, і, будучи агресором, він втрачає своє право на гідне ставлення через свої дії. 

Також переосмислюється ідея jus in bello (справедливість на війні). Якщо раніше вважалося, що якщо військовослужбовці не порушують закони і звичаї війни, то це їх автоматично позбавляє індивідуальної відповідальності за участь у війні, яка є загалом несправедлдивою. Зараз дедалі більше зростає розуміння того, що такі солдати теж несуть моральну відповідальність за те, що вони взяли участь у подібному акті агресії, навіть якщо і безпосередньо не скоювали воєнних злочинів. 

***

Напад рф на Україну став великим поштовхом для переосмислення концепції “справедливої війни” – зокрема, всього того, що стосується таких понять, як jus ad bellum (справедливість самої війни),  jus in bello (справедливість на війні), і jus post bellum (“справедливе післявоєнне врегулювання”). Очевидно, що москва сьогодні знаходиться нескінченно далеко від розуміння цих понять, вироблених протягом всієї історії людства. 

Московська пропаганда намагається всіляко виправдати свою агресію, хоча за розумінням самої ідеї справедливості війни московити недалеко пішли від часів ранньорабовласницьких східних деспотій типу Стародавнього Єгипту, чи “воюючих царств” древнього Китаю. Що ж, тим складніше для них виглядатиме jus post bellum.

Олег Базилевич

PS

На заставці – картина художника В.В.Вєрєщагіна “Апофеоз війни”. На рамі зроблено напис: “Присвячено всім великим завойовникам – минулим, теперішнім і майбутнім”.