Коротко
У Давосі президент Володимир Зеленський підтвердив: Україна вступить до так званої Ради миру, створеної адміністрацією США, лише після завершення війни. За його словами, формат ради та сам факт підписання стали для нього новиною, а участь у спільній моніторинговій структурі з Росією під час бойових дій — неприйнятна.
Що саме сказав президент
"Але я сказав, що для нас зрозуміло: ми будемо в цій раді тоді, коли війна закінчиться. Зараз із росіянами ми вороги. Білорусь – союзник Росії, і ми не можемо бути з ними в одному форматі."
— Володимир Зеленський, президент України
"Буду з вами чесний: коли ми говорили про план із 20 пунктів... американська сторона запропонувала, що їм потрібні партнери, які разом зі США здійснюватимуть моніторинг"
— Володимир Зеленський, президент України
Чому це важливо
Рішення про участь у багатонаціональній структурі моніторингу — не лише дипломатичний жест. Це питання легітимності, безпеки та управління інформацією. Україна аргументує: моніторинг припинення вогню за участі сторін, які перебувають у стані війни або мають спільні інтереси з агресором, ризикує вивести контроль із-під української відповідальності та надати пропагандистські привілеї Росії.
Контекст і ключові факти
Уточнення Зеленського важливе на тлі кількох повідомлень останніх днів:
- 18 січня 2026 — повідомлялося, що адміністрація США заявляла про бажання отримати щонайменше $1 млрд від країн, які прагнуть отримати постійне місце в Раді миру.
- 19 січня 2026 — стало відомо, що президент Франції Емманюель Макрон не планує приєднуватися до цієї ініціативи.
- 22 січня 2026 — у Давосі відбулася церемонія створення Ради миру, на яку були запрошені близько п’яти десятків лідерів, зокрема й Україна.
Аналіз: ризики та можливості
Українська позиція має раціональне підґрунтя. По-перше, ефективний моніторинг вимагає згоди сторін та безпекових гарантій — елементів, яких сьогодні немає. По-друге, участь у спільних форматах за участі держав, наближених до Кремля, може створити ситуацію, коли рішення та висновки будуть інструменталізовані проти України.
Водночас ініціатива Ради миру дає партнерам можливість формалізувати нові дипломатичні канали та розрахувати політичні витрати й вигоди. Позиція Києва ставить чітку умову: спочатку — мир і контроль над кордоном, потім — участь у механізмах моніторингу.
Що далі?
Тепер хід за партнерами: декларації мають перетворитися на чіткі гарантії та процедури, які враховують інтереси безпеки України. Поки що Зеленський віддав пріоритет реаліям фронту над дипломатичними символами — це сигнал про прагматичний підхід Києва до умов повернення у багатосторонні формати.
Питання для партнерів: готові вони закласти в механізм такі юридичні та технологічні гарантії, щоб участь України була безпечною та осмисленою, а не декоративною?
