14 вересня лідери Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії зустрінуться, щоб обговорити можливість виходу зі складу Великої Британії, повідомляє The Telegraph. Несподіваний момент тут не в самому факті сепаратистських настроїв — вони існують роками, — а в тому, що три регіони вирішили діяти разом, а не поодинці, як було раніше.
Три різні маршрути, одна мета
Плани в кожного регіону відрізняються: Шотландія та Уельс розглядають окреме членство в ЄС, тоді як Північна Ірландія тяжіє до об'єднання з Ірландією. Це означає, що навіть у разі успіху «розлучення» з Лондоном, три частини колишньої Британії підуть трьома різними шляхами — жодного спільного постбританського проекту немає.
Практичний момент, який часто випускають з уваги: координація трьох регіонів підсилює їхню переговорну позицію перед Вестмінстером саме тому, що уряду складніше відмовити всім одразу, ніж кожному окремо. Раніше Лондон міг вести діалог із Шотландією та Уельсом порізно, гасячи вимоги дозовано.
Прем'єр-міністр Великої Британії Енді Бернем заявив першому міністру Шотландії Джону Суїнні, що проведення нового референдуму про незалежність неможливе.
Юридична стіна залишається
Формальна перешкода нікуди не зникла: у 2022 році Верховний суд Великої Британії постановив, що шотландський уряд не може організувати референдум про незалежність без згоди парламенту Великої Британії. Це означає, що навіть об'єднаний фронт трьох лідерів наштовхнеться на ту саму юридичну стіну, яка зупинила Шотландію раніше поодинці.
Історичний контекст показує, наскільки далекою є мета: на референдумі 2014 року 55% шотландців проголосували за збереження в складі Сполученого Королівства, і Шотландська національна партія відтоді роками намагається переламати цю цифру, апелюючи до Brexit як до аргументу — мовляв, Шотландія голосувала за ЄС, а її вивели звідти проти волі.
Цікаво, що сам Бернем водночас підтримує ідею писемної конституції Великої Британії — крок, який теоретично міг би зафіксувати права регіонів на автономію чи навіть вихід, замінивши нинішню систему неписаних конвенцій та прецедентів. Чи стане зустріч 14 вересня початком реального руху до розпаду унії, чи залишиться черговим раундом символічного тиску без юридичних наслідків — залежить від того, чи погодиться Вестмінстер бодай обговорювати зміну статус-кво, якою б малою вона не була.
