Коротко
Владислав Гераскевич, 27‑річний скелетоніст та прапороносець збірної України на Олімпіаді‑2026, попри офіційну заборону МОК вдруге вийшов на тренування у так званому «шоломі пам’яті». На ньому були портрети українських спортсменів і тренерів, загиблих під час російської агресії — зокрема Дмитра Шарпара, Павла Іщенка та Олексія Логінова. Інформацію про тренування повідомляють УНН та Суспільне Спорт.
Правило 50: чому організатори реагують
МОК послався на правило 50 Олімпійської хартії, яке забороняє демонстрації або політичну пропаганду в зонах Олімпіади. Через це організатори наполягли, що такий шолом не можна використовувати ні в змаганнях, ні під час офіційних тренувань; водночас їм було запропоновано альтернативу — чорна пов’язка. Рішення оформлене як застосування загального правила до всіх атлетів, але саме український випадок зробив його суспільно помітним.
"Будь‑які демонстрації або політична, релігійна чи расова пропаганда заборонені на будь‑яких олімпійських майданчиках, аренах чи інших зонах Олімпіади."
— Olympic Charter, Rule 50 / IOC
Чому це важливо для України
Це не просто кейс про екіпірування спортcмена. Для багатьох українців портрети загиблих — частина національної пам’яті та вшанування. Коли спортивна площадка стає ареною для цих символів, виникає питання: де закінчується політика і починається людська пам’ять? Позиції тут суспільно чутливі й легко переростають у міжнародну дискусію про свободу вираження болю та трауру.
Реакція та суспільний резонанс
Після публічних повідомлень у мережі з’явився флешмоб «Memory cannot be banned», а НОК України публічно відреагував на рішення МОК. Це підтверджує, що випадок уже вийшов за спортивні рамки: він мобілізує підтримку, формує наратив і створює точку контакту між українською аудиторією та міжнародною спільнотою.
Наслідки та питання, які лишаються
Короткостроково: Гераскевич продовжує тренуватися, але в офіційних змаганнях його екіпірування можуть контролювати суворіше. Середній ефект: привернення уваги до українських втрат і одночасне тестування того, як міжнародні інституції балансуватимуть між аполітичною логікою заходу та емоційними, політичними реаліями війни.
Довгостроково це випадок про бренд України на міжнародній сцені: чи вдасться перетворити ситуацію на дипломатично врівноважений меседж про пам’ять, а не на конфлікт навколо правил? І чи змінить публічний резонанс підходи організаторів до подібних ситуацій у майбутньому?
Висновок
Між рядків — не лише про правило, а про вибір: дозволити міжнародним регламентам «нормалізувати» чужу втрату або дати їй публічну вагу. Питання тепер до МОК і до міжнародної спільноти: чи обмеження правил ефективно відокремлюють спорт від політики, якщо за ними стоїть болюча реальність війни? Відповідь вплине не тільки на один шолом, а на те, як світ бачитиме українську пам’ять на глобальних майданчиках.
