У Бучі на табличках меморіалу жертв російської окупації — понад пів тисячі прізвищ. Настоятель храму Андрія Первозванного Андрій Галавін не співпрацює з жодними туристичними компаніями, але відмовляти людям не збирається: «Якщо людина витрачає кошти й час, щоб приїхати в Україну, вона шукає відповіді». Приблизно так, стихійно й без координації, і розвивається поки що меморіальний туризм в Україні.
Що є зараз: маршрути без карти
Державне агентство розвитку туризму (ДАРТ) підтвердило LIGA.net: меморіальні маршрути реалізуються переважно на місцевому рівні — громадами, музеями, волонтерами та гідами. Централізованої стратегії немає. В агентстві наголошують, що деокуповані та постраждалі від війни території не варто сприймати як «звичайні туристичні напрямки» — йдеться про меморіалізацію, вшанування загиблих і документування агресії, а не про розвагу.
Попит, однак, вже існує. Іноземні компанії організовують поїздки до Бучі та Ірпеня — одноденний тур Києвом коштує близько 150 євро, маршрут на Київщину з відвідуванням деокупованих міст — 250. Групи невеликі, інформація про поїздки публічно не афішується. За словами організаторів, більшість туристів приїжджають не заради гострих відчуттів, а щоб побачити реальну ситуацію й підтримати економіку.
Інфраструктурна прірва
Ірпінь і Буча відбудовуються, але меморіальна інфраструктура залишається в зародковому стані. Анна Куценко, директорка ДП «Україна туристична», каже про необхідність базових речей: зручних під'їздів, парковок, санітарних зон, навігації.
«Ми очікуємо, що кількість відвідувачів зростатиме, тому говоримо про відповідальний, цивілізований туризм. Саме тому ми бачимо необхідність якісного архітектурного конкурсу й створення меморіального простору, розрахованого на довгу перспективу — на 50–100 років».
Анна Куценко, директорка ДП «Україна туристична»
Паралельно з інфраструктурою відкрите й питання безпеки: частина деокупованих територій досі небезпечна через мінну загрозу, пошкоджену інфраструктуру та ризики повторних атак.
Чому це не просто туризм
Меморіальний туризм як індустрія має перевірені світові моделі. ДАРТ наводить приклади:
- Аушвіц-Біркенау (Польща) — понад 1,7 млн відвідувачів щороку, інтегрований у систему освіти десятків країн;
- Меморіал 11 вересня (Нью-Йорк) — перетворився на один із найвідвідуваніших музеїв США;
- Тунель надії у Сараєво — пам'ятка облоги 1990-х, яка стала ключовою точкою боснійської ідентичності;
- «Яд Вашем» (Єрусалим) — глобальний центр документування та освіти про Голокост.
Спільна риса всіх цих місць: вони формувалися роками після трагедії, мали чітку концепцію і державну або інституційну підтримку. Україна починає цей шлях ще під час активної фази війни — без прецеденту в сучасній історії.
Центральний етичний вузол — де межа між пам'яттю й видовищем. Ірпінь і Буча намагаються відповісти на складне питання: як зберігати пам'ять про травму, не перетворюючи місто на музей болю. Саме тому питання архітектурних і концептуальних конкурсів — не естетичне, а політичне.
Якщо меморіальний простір на Київщині буде сформований до повного закінчення війни, Україна отримає інструмент міжнародного діалогу про злочини Росії, якого не дадуть жодні дипломатичні заяви. Якщо ні — цю нарацію сформують без неї: волонтерськими маршрутами, стихійними фото в Instagram і чужими інтерпретаціями.
