Коли міська рада стала штабом реагування
За словами Міронішиної, 24 лютого 2022 року вона перебувала в Києві, але після повідомлення про початок повномасштабного вторгнення вирушила до Ірпеня. Уже близько шостої ранку представники місцевої влади збиралися, щоб обговорити виділення коштів на оборону та організацію територіальної оборони.
Дороги були перевантажені, пересування містом ускладнилося. Водночас, згадує співрозмовниця, масштаб загрози ще не всі могли уявити. До вторгнення багато хто не вірив, що російські війська підуть безпосередньо на Київ.
«Ми розуміли, що у нас зараз місто буде потерпати від воєнних дій. І потрібно було придумати план, що ми будемо робити, як ми будемо організовуватися».
Одним із перших завдань стало інформування мешканців. За словами Міронішиної, на початку війни в місті бракувало зрозумілої та доступної інформації. Вона запропонувала записувати відеозвернення, які можна було поширювати між жителями, а згодом почала надсилати голосові повідомлення в групи ОСББ та через власні контакти.
Команда зосередилася на кількох практичних напрямах: координації людей, організації патрулювання, комунікації з військовими та забезпеченні першочергових потреб громади. За словами депутатки, згодом частина учасників долучилася до блокпостів, евакуації та інших завдань.
Гаряча лінія, яка приймала тисячі дзвінків
Окремим напрямом стала гаряча лінія для мешканців. Міронішина розповідає, що надала власний номер телефону, щоб люди могли повідомляти про потребу в допомозі, дізнаватися про ситуацію в місті та передавати важливу інформацію.
За її оцінкою, в один із днів кількість дзвінків сягнула приблизно 2500. Згодом їй надали ще один телефон, і вона навчилася паралельно відповідати на кілька дзвінків.
«Хтось передавав координати, хтось потребував евакуації, хтось просто дізнатися, що відбувається. Хтось хотів дізнатись, де можна взяти продукти, ліки».
Гаряча лінія виконувала не лише інформаційну функцію. Через неї надходили повідомлення про підозрілі ситуації, потреби людей, які не могли самостійно пересуватися, та запити на евакуацію. Отриману інформацію, за словами Міронішиної, передавали далі тим, хто міг організувати реагування.
Депутатка згадує, що зверталися не тільки жителі Ірпеня. Телефон поширився за межі міста, тому на нього телефонували й мешканці інших населених пунктів Київщини. Частина людей шукала бодай когось, хто міг відповісти та пояснити, що відбувається.
Водночас така система мала очевидні обмеження. Після початку окупації частини Ірпеня зв’язок між різними групами став надзвичайно складним. За словами співрозмовниці, без відповідних засобів комунікації координувати дії було практично неможливо.
Довіра, яка тримала команду
Міронішина описує перші дні вторгнення як час, коли рішення доводилося ухвалювати швидко, а чітких відповідей на багато запитань не було. За її словами, страх не зник одразу, але після рішення залишитися та допомагати місту з’явилося розуміння власних обов’язків.
Важливою частиною роботи вона називає взаємодію з Олександром Маркушиним, який тоді очолював місто. У розповіді депутатки він постає як учасник організації оборони та координації з військовими. Водночас це її особистий спогад про роботу команди в умовах повномасштабного вторгнення.
За словами Міронішиної, ресурси для першочергових потреб, зокрема пальне, на початку допомагали забезпечувати місцеві підприємці. Згодом до підтримки долучалися інші люди, а кошти спрямовували на потреби міста.
На початку, за її оцінкою, команда налічувала до сотні людей. Надалі учасники розподілялися за напрямами, а через бойові дії та проблеми зі зв’язком спільна координація ставала дедалі складнішою.
Цей досвід показує, наскільки в кризовій ситуації місцеве управління залежить не лише від формальних повноважень, а й від здатності людей взаємодіяти. Проте довіра, яка допомагає організувати роботу під час загрози, сама по собі не замінює прозорих процедур і відповідальності перед громадою в мирний час.
Що залишилося за межами можливостей місцевої команди
Найважчими, за словами Міронішиної, були дзвінки від людей, які опинилися на територіях, де через окупацію та бойові дії допомогти їм було майже неможливо. Люди просили про евакуацію, але направляти туди інших учасників команди означало наражати на небезпеку ще більше людей.
«Ти розумієш, що ти не можеш нікого туди відправити».
Ці спогади окреслюють межу між готовністю допомогти та реальною спроможністю це зробити. Гаряча лінія могла прийняти повідомлення, передати інформацію й підтримати зв’язок, але не могла гарантувати порятунок у кожній ситуації.
Міронішина також говорить про масштаб руйнувань в Ірпені. За її словами, пошкодження були значними в різних частинах міста, а відбудова згодом відбувалася нерівномірно: частину об’єктів вдалося відновити, інші залишалися зруйнованими.
Від воєнної координації до конфлікту навколо влади
Окремий мотив інтерв’ю — трансформація міської влади після періоду оборони. На початку розмови Міронішина критично оцінює зміни, які відбулися в Ірпені після усунення Олександра Маркушина з посади міського голови. Вона характеризує нову конфігурацію управління як залежну від впливу бізнесових інтересів.
Це політична оцінка самої співрозмовниці. У наданій розшифровці немає достатніх документальних даних, щоб незалежно підтвердити всі її твердження про мотиви зміни влади, роль окремих бізнесменів або характер управління містом після цих подій. Тому такі оцінки слід розглядати як позицію Міронішиної, а не як встановлений факт.
Водночас сама постановка питання має значення для громади. Війна змінила вимоги до місцевого самоврядування: мешканці побачили, наскільки важливі швидкість ухвалення рішень, доступність посадовців і здатність організувати допомогу. Після завершення найгострішої фази кризи до цих вимог додаються прозорість, підзвітність і зрозумілі правила використання ресурсів.
Досвід перших днів вторгнення не може автоматично визначати оцінку будь-якого посадовця в наступні роки. Але він створює важливий контекст для розмови про довіру: громада має право знати, як ухвалюються рішення, хто впливає на них і якими результатами вони підтверджуються.
Яке питання залишається відкритим
Історія, яку розповідає Зоряна Міронішина, — це одночасно свідчення про самоорганізацію Ірпеня в умовах вторгнення та критичний погляд на подальші зміни в міській політиці. Перша частина розмови показує, як комунікація, особиста відповідальність і взаємодопомога стали інструментами реагування на кризу. Друга повертає до питання, чи можуть такі самі принципи довіри працювати в повсякденному управлінні містом.
Відповідь залежить не лише від спогадів учасників подій або політичних оцінок. Вона потребує відкритих рішень, перевірюваних фактів і можливості для мешканців контролювати роботу місцевої влади.
Чи зможе Ірпінь перетворити досвід самоорганізації 2022 року на сталі правила прозорого управління — і які конкретні механізми мають гарантувати, що рішення міської влади відповідають інтересам громади?
Повне інтерв’ю
У розмові Зоряна Міронішина докладніше згадує перші дні повномасштабного вторгнення, роботу гарячої лінії, допомогу мешканцям і свої оцінки політичних змін в Ірпені.
