Колонка. Думка автора може не збігатися з позицією редакції.
Повітряна тривога звучить однаково для всіх. Для того, хто швидко бігає, і для того, хто їздить на кріслі колісному, ходить з милицями чи просто не спуститься сам крутими сходами в підвал. Небезпека в усіх одна. А от шанс сховатися дуже різний.
Тому доступність укриття для мене не технічна дрібниця. Це перевірка того, кого ми насправді маємо на увазі, коли кажемо «безпека для всіх».
Що показала перевірка
2 червня 2026 року Рада Європи і Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради з прав людини представили звіт про стан укриттів. Моніторингові групи зробили 1071 візит до сховищ, протирадіаційних укриттів, споруд подвійного призначення і найпростіших укриттів по всій країні. Без жодних зауважень обійшлося лише 80 об'єктів. В інших 991 знайшли недоліки, загалом це 3929 рекомендацій. Майже 8% укриттів, які значаться в офіційних реєстрах, виявилися непрацюючими.
Найчастіше перевіряльники бачили одне й те саме: немає пандусів, вузькі двері, ліфти, якими не скористаєшся, зачинені входи, бракує аптечок і запасів, погані вказівники і застарілі дані в реєстрах. Це не означає, що всі укриття однаково погані. Але проблема системна, і під час війни вона може коштувати людині життя.
Я пишу зі Сполучених Штатів, а не з українського міста, де щоночі звучить сирена. Я не був свідком цих подій і не вдаватиму, що знаю, як це – жити тут. Але я християнин і вірю: те, як ми ставимося до людини, яка не може пройти тим самим шляхом, що й усі, показує, чого насправді варті наші слова про любов до ближнього.
Четверо друзів і дах
У Євангелії від Марка є історія про паралізованого чоловіка. Четверо людей несли його до Ісуса, але в дім набилося стільки народу, що підійти було неможливо. Тоді вони розібрали покрівлю і спустили ноші просто згори.
Це не інструкція з облаштування будівель. Це історія про віру, якій замало почути «туди не пройти». Друзі не вимагали від хворого стати сильнішим, щоб заслужити допомогу. Перешкоду прибрали вони самі.
Тут і питання до нас. Якщо до укриття ведуть тільки круті сходи, чи можна назвати його доступним? Якщо двері вужчі за крісло колісне, чи у всіх рівні шанси на захист? Якщо літня людина не знає, кого кликати на допомогу під час тривоги, чи досить почепити біля під'їзду загальне оголошення?
Не перекладати все на родини
Родич, сусід чи волонтер можуть допомогти сьогодні. Але доступність потрібна до того, як пролунає наступна тривога. Для цього треба планувати, перевіряти, виділяти гроші на ремонт, робити зрозумілі маршрути і думати про різних людей заздалегідь.
Право на безпеку не має залежати від того, чи встигнуть прибігти четверо сильних людей.
При цьому громади вже багато роблять. Наприклад, організація людей з інвалідністю Fight For Right після пів року моніторингу облаштувала два доступні укриття в Києві і частково відремонтувала десять прихистків, де живуть люди з інвалідністю: зробили входи, санвузли і душові, полагодили ліфти. Такий досвід має бути частиною рішень. Найпростіше дізнатися, що заважає дістатися укриття, – спитати тих, хто стикається з цим щодня.
І ще одне. Пандус біля входу не подарунок, за який людина з інвалідністю має дякувати. Це частина нормального захисту. Допомогу не треба заробляти зручністю для персоналу чи готовністю вкотре розповідати свою історію.
Мир і те, що буде після
Христос назвав блаженними миротворців. Для мене це заклик не лише зупинити стрілянину, а й помічати тих, кого легко пропустити, коли всі поспішають. Але першу умову треба назвати прямо: удари по цивільних мають припинитися негайно. Рада Європи у своєму повідомленні прямо називає цю війну агресією Росії проти України. Атаки на житло та інфраструктуру неприпустимі, і за них мають бути чесне розслідування і справедлива відповідальність.
Навіть коли стрілянина припиниться, доступність нікуди не дінеться. Людям треба буде ходити в поліклініки, школи, установи, на роботу і додому. Якщо відбудоване місто зручне лише тим, хто легко піднімається сходами, воно відбудоване не для всіх.
Відбудова – це шанс навчитися будувати уважніше. Пандус і широкі двері потрібні не лише людині на кріслі колісному. Вони потрібні літній сусідці, батькам з візком, людині після травми. А іноді й кожному з нас, у день, коли ми слабші, ніж звикли.
Ісус не пройшов повз людину, яку натовп зробив невидимою. Четверо друзів теж не сказали їй: «Вибач, тут тільки один шлях».
Тож хай і наші громади не зупиняються на співчутті. Хай спитають: що можна змінити до наступної тривоги, які двері розширити, кому потрібна допомога, кому бракує зрозумілої інформації і кого не почули, коли ухвалювали рішення.
Мир потрібен усім. Отже, і дорога до укриття має бути відкрита для всіх.
