У Святопетрівському ліцеї постійно щось відбувається. У холі збираються діти, поруч працює учнівське самоврядування, спортивний зал майже весь день зайнятий уроками та тренуваннями, а на території триває реконструкція.
За всім цим стоїть велика команда. І директор Сергій Защитинський, який працює тут ще з 2003 року.
Планував міжнародні відносини, а залишився у школі
Сергій Защитинський виріс у родині, де мама була педагогом, а батько — агрономом. Сам він спочатку зовсім не планував пов'язувати все життя зі школою.
Його цікавили міжнародні відносини з історичним напрямом. Після навчання як історик він потрапив до тодішньої Петрівської загальноосвітньої школи — майбутнього Свято-Петрівського ліцею.
Це сталося у 2003 році.
Певний час педагогічну роботу він поєднував із бізнесом — займався збором та переробкою вторинної сировини. Коли очолив школу, від бізнесу довелося відмовитися.
«Школа, знаєте, затягує. Я постійно був у тонусі спілкування з молодим поколінням, досвідченими, розумними людьми, вчителями, педагогами, колегами».
Директор, який не хоче сидіти «по інший бік столу»
Директором Сергій Защитинський став у 2021 році.
Свою роботу він описує просто: це постійно бути на зв'язку, щодня ухвалювати рішення та мати значно менше часу на особисте життя. Водночас це постійний контакт із людьми й дітьми, які, за його словами, не дозволяють випадати з ритму.
Навіть робочий кабінет директора тут має свою особливість. Защитинський розповідає, що зазвичай не сидить за головним директорським столом, коли до нього приходить людина з проблемою. Він сідає ближче.
«Для того, щоб відчути близькість із тією людиною і з тією проблемою, яку ми прийшли сюди вирішувати. Показати, що я також близький до вас і саме тут для того, щоб вирішити цю проблему».
Важливі рішення, каже директор, у ліцеї намагаються не ухвалювати одноосібно. Їх обговорюють із заступниками, педагогами, відділом освіти та представниками громади.
«Ми всі змінюємося. І я змінююся. Я також можу змінити своє бачення, якщо мені це аргументовано довести».
24 лютого: підвал, який ще не був укриттям
Одним із найбільших випробувань для ліцею стало повномасштабне вторгнення.
Перше повідомлення директора педагогам 24 лютого 2022 року було коротким: почалася повномасштабна війна, діти до школи не йдуть.
Після цього вчителів і батьків попросили за можливості прийти та допомогти привести до ладу підвальне приміщення.
На той момент назвати його повноцінним укриттям було важко — це фактично був склад.
«Я не побачив паніки. Я побачив згуртованість. Батьки, вчителі прийшли, допомагали, і ми створили ті умови, щоб там можна було хоча б перебувати».
Із піддонів робили лежаки, зі шкільних парт — столи. За словами директора, у перші місяці повномасштабної війни, аж до кінця травня, у приміщенні перебували близько 150 людей.
Пізніше для укриття підготували проєкт, кошторис і провели ремонт. Уже з 1 вересня ліцей повертав дітей до очного навчання.
Але виникла інша проблема: кількість місць в укритті була значно меншою за кількість учнів. На той момент у школі навчалося близько 1300 дітей, тоді як укриття, згідно з актом, вміщувало 466.
Тому ліцей був змушений поєднувати очний та дистанційний формати.
«Ми дивилися на це так, що нам пощастило. Наш заклад цілий. Вікна цілі. Укриття є. Педагогічний склад прекрасний».
Від 350 до 1600 учнів
За роки роботи Сергія Защитинського школа змінилася не лише через війну.
Коли він прийшов сюди працювати, у закладі навчалося приблизно 350 дітей. За такої кількості, згадує директор, практично кожного учня можна було знати на ім'я та прізвище.
Сьогодні їх близько 1600.
Причина такого стрімкого зростання — активна забудова Свято-Петрівського та поява великої кількості молодих родин. Сюди також переїжджають люди з інших регіонів України.
Є серед учнів і діти, для яких Київщина стала новим домом через війну. За словами директора, у ліцеї навчається близько 200 дітей із родин внутрішньо переміщених осіб, зокрема з Маріуполя, Донеччини та Луганщини.
«Поділу на своїх, не своїх, приїжджих чи не приїжджих у нас абсолютно немає».
Понад сто педагогів — і «це родина»
Ліцей сьогодні — це також понад сто педагогів. Є люди, які працюють тут із моменту відкриття школи у 1986 році, є молоді спеціалісти, а є вчителі, які через війну втратили домівки на окупованих територіях і почали на Київщині нове життя.
Коли директора просять описати свій педагогічний колектив, він відповідає одним словом — родина.
«У цій родині хтось творчий, хтось спортивний, хтось амбітний, хтось професійний, до кого можна звернутися за підтримкою. А хтось психологічно стійкіший. Ми як родина і вирішуємо всі свої питання».
Підтримка тут не обмежується робочими питаннями. Коли комусь із педагогів потрібна допомога через війну чи особисті обставини, колеги об'єднуються.
Защитинський каже, що для людини важливо розуміти: вона не залишилась сама зі своєю проблемою.
«Школа живе»
Одним із символічних місць ліцею став центральний хол.
Повноцінного актового залу певний час не було, тому саме хол перетворився на простір зустрічей, привітань, музики, танців та інших шкільних подій.
Поруч розташована кімната учнівського самоврядування — місце, де діти можуть спілкуватися, проводити перерви, обговорювати свої ідеї та планувати заходи.
«Одразу заходиш — і десь щось відбувається постійно. Школа живе».
Президент школи та справжні вибори
Учнівське самоврядування у Свято-Петрівському ліцеї — не декоративна структура.
Учні беруть участь у виборі музики, заходів, ярмарків, танців, дискотек та представників ліцею. А президента школи обирають під час повноцінного голосування.
Кандидати проводять презентації, голосування відбувається таємно, використовуються урни.
«Коли дитина проходить вибори в школі й розуміє, як працює виборчий процес, потім їй набагато легше в дорослому житті».
Сам директор також приходить до учнівського самоврядування радитися щодо окремих питань.
Батьки, діти та вчителі — один трикутник
Ще одна принципова позиція директора — школа не може працювати окремо від родини.
Він говорить про три складові одного процесу: дитину, педагогів і батьків.
«Це той трикутник, який повинен працювати злагоджено і в симбіозі».
Таке партнерство проявляється не лише на батьківських зборах. Коли, наприклад, виникла проблема з підтопленням укриття, після повідомлення у батьківських групах люди разом із дітьми прийшли допомагати — і проблему вдалося вирішити за кілька годин.
Водночас директор наголошує: школа може навчати, підтримувати й допомагати дитині соціалізуватися, але не може повністю замінити батьківське виховання.
Щоб говорити з підлітками, треба бути там, де вони є
Окрема частина сучасної школи — соціальні мережі.
Защитинський визнає: значна частина життя підлітків сьогодні проходить онлайн, і школа не може просто ігнорувати цей простір.
«Щоб бути частиною життя сьогоднішніх підлітків, потрібно розмовляти їхньою мовою і бути в процесі».
Саме тому ліцей активно розвиває власні сторінки в соцмережах. Іноді, жартує директор, батьки саме звідти дізнаються про досягнення своїх дітей.
При цьому нове покоління він називає значно прагматичнішим. Випускники все частіше аналізують не лише престиж професії, а й те, наскільки вона буде затребуваною, чи зможуть вони заробляти та забезпечувати себе.
Особливу увагу молодь почала звертати й на робітничі професії — електриків, монтажників, зварювальників та інших спеціалістів, попит на яких залишається високим.
Спорт як частина філософії ліцею
Свято-Петрівський ліцей відомий не лише навчанням.
Одним із найбільших напрямів став спорт. Команди закладу беруть участь у «Пліч-о-пліч», розвиваються черлідинг, тхеквондо, волейбол, баскетбол та інші дисципліни.
У тренерській уже не вистачає місця для кубків. За словами директора, вихованці ліцею ставали чемпіонами Європи, віцечемпіонами світу та чемпіонами України.
«Мої улюблені гравці — це мої діти, які виступають».
Сам Защитинський у молодості займався баскетболом і досі називає спорт «цілою планетою життя».
Для нього спортивні заняття — це не лише медалі. Це дисципліна, фізичний розвиток, характер і вміння працювати в команді.
Школа працює у дві зміни
1600 учнів у приміщенні, яке колись проєктувалося для 350, — це щоденний організаційний виклик.
Ліцей працює у дві зміни. Розклад потрібно синхронізувати з роботою їдальні, автобусів, уроками фізкультури, спортивним залом і місткістю укриття.
Перед початком навчального року адміністрація фактично вибудовує складну систему, де один процес залежить від іншого.
Саме тому реконструкція ліцею стала вже не питанням комфорту, а необхідністю.
Будівництво мало початися у 2022 році — але почалася війна
Історія майбутнього нового корпусу почалася ще до повномасштабного вторгнення.
У 2022 році заклад мав увійти в активну фазу будівництва. Будівельники вже готували територію та чекали завершення опалювального сезону.
А потім почалася велика війна.
Фінансування змінилося, реалізацію проєкту зупинили. Пізніше школа, відділ освіти та Білогородська сільська рада повернулися до питання реконструкції. Проєкт довелося переглядати — зокрема через нові вимоги до безпеки та необхідність повноцінного укриття.
Сьогодні проєкт передбачає не просто новий корпус, а комплексну реконструкцію навчального закладу: будівництво нової частини, оновлення старого корпусу, утеплення, заміну даху, зміни на території та перенесення спортивних просторів.
Укриття, де можна буде продовжувати уроки
Одна з найважливіших особливостей нового корпусу — майбутнє укриття.
Це має бути не одне велике приміщення, куди під час повітряної тривоги спускаються всі діти, а кабінетна система.
«Це будуть кабінети, куди діти будуть спускатися і продовжувати навчання».
У новому корпусі також планують створити сучасні навчальні кабінети для різних профілів.
Оновлюється й їдальня. Раніше за одну перерву вона могла прийняти близько 80 дітей. Після розширення планують одночасно харчувати близько 200.
За планом, завершення великої реконструкції очікується наприкінці 2027 року. Водночас директор наголошує, що будівництво може потребувати коригувань.
Діти війни: «Вони пережили складніший етап»
Одна з найскладніших тем розмови — покоління дітей, для яких повномасштабна війна стала частиною шкільного життя.
Випускники 2025 та 2026 років — це школярі, значна частина навчання яких пройшла під час війни, повітряних тривог і постійної невизначеності.
Защитинський переконаний: цей досвід зробив їх сильнішими.
«Вони живуть сьогодні в надскладних умовах. І якщо ми перейдемо в умови мирного часу, вони з цим справляться. Вони пережили складніший етап».
Директор називає сучасних учнів прагматичними, самостійними й патріотичними. За його спостереженнями, багато випускників говорять про бажання залишатися в Україні та бути корисними країні.
Школа стала частиною його власної родини
Для Сергія Защитинського ліцей — це не лише місце роботи.
Саме тут він познайомився з майбутньою дружиною, яка прийшла до школи молодою спеціалісткою-психологинею. Тут вони продовжили працювати разом.
«На роботі вона моя колега, яка завжди мене підтримує. Це моя муза, яка дає мені натхнення, заспокоює і підтримує в складні моменти, коли руки опускаються».
Їхній син також навчався у цій школі й цього року став її випускником.
Сам директор продовжує не лише керувати закладом, а й залишатися практикуючим учителем — викладає правознавство, громадянську освіту та історію.
«Я відчуваю це як місію»
Наприкінці розмови Сергія Защитинського запитали, чим для нього стала ця робота після всього пережитого.
Він назвав її місією.
«Я це відчуваю як місію. І ця місія не тільки моя — вона наша спільна. Ми намагаємося виконувати її від усього серця і викладатися на всі сто відсотків».
Його головний результат — не будівля, не кабінети й навіть не кількість нагород. Це випускники, про яких через роки можна буде сказати: вони знайшли своє місце, мають мету і працюють для своєї країни.
«Ми почуємо наших дітей у великій Україні і будемо пишатися, що саме зі Свято-Петрівського, саме з Білогородської громади вийшли учні, які стали дорослими людьми й відбудовують нашу післявоєнну Україну».
Школа, яка колись була розрахована на 350 дітей, сьогодні навчає близько 1600. Вона пережила перші місяці великої війни, перетворила складський підвал на укриття, прийняла дітей і педагогів, які втратили свої домівки, та продовжує зростати. І тепер будує простір, у якому наступне покоління має отримати вже зовсім інші можливості.
