На карті українського гончарства є два імені, які знає навіть той, хто ніколи не тримав глини в руках: косівська і сокальська кераміка. Перша — у списку ЮНЕСКО з 2019 року. Друга щойно зробила перший формальний крок до того ж визнання.
Наказом Міністерства культури України від 23 червня 2025 року «Традиція побутування та мистецтво створення сокальської кераміки» внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. За словами голови Львівської ОДА Максима Козицького, це вже 12-й елемент зі Львівщини, що отримав таке визнання — поруч із яворівською забавкою, бойківською писанкою, городоцьким швом та сокальською сорочкою.
Гончарство, яке одного разу зникло
Сокаль — одне з найдавніших гончарних міст України, традиція якого сягає XV століття. Характерна риса місцевої кераміки — широкі мазки зеленого, жовтого та брунатного на білому тлі, виразні композиції з птахами, квітами та гілками. Колись вироби із Сокаля гідно конкурували з косівськими і регулярно виставлялися в Європі.
Але на початку XX століття ремесло зникло — майстри пішли, ланцюжок передачі знань обірвався. Те, що сьогодні існує під назвою «сокальська кераміка», — це результат свідомого відродження, а не безперервної традиції. Саме тому в профільному департаменті ЛОДА особливо наголошують: цінність сокальської кераміки в тому, що вона не стала виключно музейним експонатом, відірваним від живого практикування.
«Це важливе визнання унікальної мистецької традиції, яка зародилася в одному з провідних та найдавніших гончарних осередків України»
— Максим Козицький, голова Львівської ОДА
Наступний крок — Париж?
Внесення до національного переліку — не фінал, а процедурна умова для подальшої номінації до списків ЮНЕСКО. Відділ культури Червоноградської міської ради вже розпочав підготовку документації для подання сокальської кераміки до Світової спадщини ЮНЕСКО. Шлях косівської кераміки від регіонального визнання до списку ЮНЕСКО зайняв кілька років і потребував детальної доказової бази щодо живої практики передачі знань між поколіннями майстрів.
Тут і виникає принципове питання: сокальська кераміка відроджена ентузіастами після розриву традиції — а не успадкована безперервно. Чи визнає ЮНЕСКО реконструйовану традицію рівнозначною живій — і чи є у Сокаля достатньо активних носіїв, щоб довести протилежне до моменту подачі номінації?
