Два полонені північнокорейці, взяті в Курській області у січні 2025 року, стали причиною дипломатичної суперечки між Києвом і Сеулом. Міністр закордонних справ Андрій Сибіга в інтерв'ю РБК-Україна заявив, що ситуація «вичерпана». За його словами, усе зводилося до «різного тлумачення етапів конфіденційності щодо передання військовополонених».
У цій короткій формулі є деталь, яку легко пропустити. Раніше українська сторона заперечувала, що домовленість про конфіденційність узагалі існувала. Тепер ідеться вже не про «була чи не була», а про те, які саме етапи процедури вона охоплювала. Це не визнання провини, але й не повне заперечення. Схоже, обидві сторони говорили про щось, що мало приховуватися принаймні частину шляху, але не погодили, де саме ця частина закінчується.
Де проходить межа між «передали» і «розповіли»
Хронологія, за даними з матеріалу, проста. 23 вересня на Генасамблеї ООН Володимир Зеленський сказав, що Україна передала Південній Кореї двох військовополонених із КНДР. У Сеулі це сприйняли як порушення домовленості. 27 вересня південнокорейська влада вимагала офіційних пояснень і вибачень, а згодом викликала українського повіреного. 2 жовтня президент Південної Кореї пригрозив «заходами», якщо Київ не перепросить.
Для будь-якої спецоперації з перевезення людей через кордон конфіденційність ділиться на кілька стадій: переговори, сама передача, публічне оголошення результату. Найімовірніше, суперечка йде саме про останню. Київ міг вважати, що після завершення передачі приховувати нічого. Сеул міг розраховувати, що мовчання триватиме довше, аж до завершення внутрішніх процедур щодо цих людей. Це лише гіпотеза, бо жодна зі сторін не оприлюднила умов домовленості. Але саме така розбіжність пояснює, чому дві сторони можуть щиро говорити різне.
Чому Сеул так реагує
Сибіга нагадав, що Україна дотримується Женевських конвенцій і поважає Конституцію Південної Кореї, за якою ці люди вважаються її громадянами. З юридичного погляду це незвична ситуація. Київ передав полонених не державі, чиї війська вони представляли, а іншій. Підставою стало те, що Сеул вважає їх своїми громадянами. Такий прецедент складно проводити тихо. Для Сеула він чутливий і внутрішньополітично, і щодо Пхеньяна.
Україна, за словами глави МЗС, виконала всі зобов'язання й зробила «жест доброї волі». Сеул відкликав посла, але в Києві кажуть, що це рішення тимчасове і що про нього знали заздалегідь. Тобто ескалація, принаймні за версією української сторони, була очікуваною і керованою.
Хто вирішує, що тема вичерпана
Заява про «вичерпаність» — це оцінка однієї сторони. Сеул публічно вимагав вибачень, а Київ їх у наведених Сибігою словах не пропонує. Міністр говорить про «перспективне, взаємовигідне майбутнє» і сподівається, що «дипломатія переможе». Це мова виходу з конфлікту без визнання вини.
Лакмусовим папірцем стане посол. Якщо він повернеться до Києва без публічних вибачень з української сторони, значить, Сеул прийняв формулу «різного тлумачення». Якщо ж відсутність посла затягнеться, а риторика про «заходи» не зникне, «вичерпаною» ситуацію вважатиме тільки Київ. Тоді питання конфіденційності в майбутніх домовленостях, наприклад щодо інших полонених, доведеться фіксувати письмово, з чітким переліком етапів.
