Після російського ракетного удару по Києву, який пошкодив територію Києво-Печерської лаври — об'єкта Світової спадщини ЮНЕСКО, — організація випустила заяву з осудом. Але в тексті не було згадки про того, хто завдав удар.
ЮНЕСКО висловила «глибоке занепокоєння» і закликала до захисту культурної спадщини. Росія в документі не фігурувала.
МЗС України відреагувало різко. За словами міністра Андрія Сибіги, організація продемонструвала «брак лідерства і інституційну слабкість» саме тоді, коли від неї очікували чіткої позиції. Без називання агресора заява перетворюється на процедурний ритуал, а не на інструмент тиску, наголосив він.
Це не перший такий випадок. Від початку повномасштабного вторгнення ЮНЕСКО задокументувала пошкодження понад 300 об'єктів культурної спадщини в Україні. Організація фіксує, координує місії з оцінки збитків, але у своїх офіційних заявах системно уникає прямої атрибуції відповідальності — посилаючись на статутний нейтралітет і необхідність зберігати канали діалогу з усіма державами-членами, включно з Росією.
Проблема не лише символічна. Міжнародне гуманітарне право — зокрема Гаазька конвенція 1954 року про захист культурних цінностей — передбачає відповідальність держав. Але механізм її реалізації залежить від того, чи міжнародні інституції готові публічно називати порушника. Коли вони цього не роблять, норма існує на папері.
Київська митрополія Православної церкви України, яка використовує частину комплексу Лаври, підтвердила пошкодження на території. Точний обсяг збитків встановлюється.
Питання, яке залишається відкритим: якщо ЮНЕСКО не називає агресора навіть після удару по об'єкту, який сама внесла до списку Світової спадщини, — які конкретні дії з боку організації змусили б її це зробити?
