Уявіть механізм, який тримається на одному цвяху: якщо цей цвях висмикнути, вся конструкція розвалюється. Саме так зараз влаштований санкційний режим ЄС проти росії — рішення про його продовження потребує згоди всіх 27 країн, і будь-яка з них може заблокувати захист для трьох тисяч людей заради двох конкретних імен. Цього тижня це сталося: дипломати ЄС погодилися виключити мільярдерів Алішера Усманова та Михайла Фрідмана зі санкційного списку в обмін на продовження обмежень щодо решти фігурантів ще на три роки.
Ціна одностайності
Формально йдеться про технічне продовження санкцій, які раніше переглядалися кожні шість місяців, а тепер отримали трирічний горизонт. Але шлях до цього рішення був далеким від технічного: Латвія до останнього не давала згоди, перетворивши рутинну процедуру на надзвичайно складні перемовини.
Торг почався ще на початку вересня, коли Франція несподівано для інших членів ЄС наполягла на виключенні Усманова — російсько-узбецького металургійного магната — з міркувань національної безпеки. Слідом за нею аналогічну вимогу щодо Фрідмана висунув Люксембург. Не випадково: сам Фрідман ініціював проти цієї країни судовий позов на 16 мільярдів доларів.
Хто виграв від угоди
Результат торгу простий: два конкретні мільярдери повертають собі юридичний захист і доступ до активів у ЄС, а натомість близько трьох тисяч інших осіб і компаній, пов'язаних із росією, залишаються під обмеженнями ще на три роки. Для звичайного громадянина ЄС чи України це виглядає як обмін масштабу проти персональних інтересів — коли доля колективного інструменту тиску на москву залежить від позовів окремих олігархів проти окремих країн.
Показово, що ще 21 вересня з'явилися повідомлення про можливе скасування санкцій щодо Усманова й Фрідмана, а вже за день ЄС не міг домовитися — настільки нестійким виявився компроміс.
Що це означає для санкційного тиску
Паралельно ЄС анонсував нові санкції проти росії після так званих виборів до держдуми, зокрема щодо тимчасово окупованих територій України — сигнал, що загальний вектор тиску зберігається. Але прецедент з Усмановим і Фрідманом показує вразливе місце всієї системи: коли для продовження режиму потрібна одностайність, кожна країна отримує важіль торгу за конкретні персональні інтереси, і цей важіль працює тим сильніше, чим довші й дорожчі судові позови готові вести фігуранти списку.
Питання на найближчі три роки просте: чи стане цей випадок винятком, який більше не повториться, чи прецедентом, після якого інші олігархи повчаться судитися з окремими країнами ЄС, щоб домогтися власного виключення зі списку.
