Уявіть ситуацію: людину визнають винною, відправляють за ґрати, а вона й далі юридично залишається членом наглядової ради державного банку. Не тому, що хтось про це забув, а тому, що закон не дає чіткого механізму для звільнення. Саме таку колізію публічно визнав заступник міністра фінансів Юрій Драганчук — і назвав це "просто жесть з точки зору акціонера".
Йдеться про статтю 7 закону про банки і банківську діяльність, яка визначає вичерпний перелік підстав для дострокового припинення повноважень членів наглядової ради. Перелік настільки вузький, що держава як власник банку фактично не має простого важеля впливу на власних призначенців, якщо ті не написали заяву, не померли чи не потрапили під один із чітко прописаних сценаріїв.
Як держава намагається звільнити людину в обхід закону
Показовим є кейс Миколи Гладишенка, фігуранта справи "Форест Гамп", який входив до наглядової ради Сенс Банку. Щоб прибрати його з посади, уряду довелося йти манівцями — через процедуру визнання невідповідності кваліфікаційним вимогам щодо незалежності, яку 19 серпня ухвалив комітет Національного банку. Пряме звільнення "за фактом" ситуацію не вирішувало.
Тобто замість простого рішення власника — звільнити людину, чиї дії шкодять репутації та інтересам банку, — довелося конструювати окрему юридичну підставу через регулятора. Уже 31 серпня місце Гладишенка зайняв Герхард Бьош, колишній голова правління ПриватБанку.
Що пропонує змінити Мінфін
За словами Драганчука, міністерство вже почало консультації з міжнародними партнерами про розширення статті 7. Ідея — дати акціонеру (тобто державі) пряме повноваження звільняти члена наглядової ради у випадках, які зараз законом не передбачені: наприклад, коли особу засуджено, але формально вона ще здатна "виконувати свої функції" дистанційно.
"Руки зв'язані в акціонера", – констатував заступник міністра.
Логіка звучить переконливо: чому держава, яка є власником банку, повинна проходити через складні процедурні лабіринти, щоб позбутися людини, яка вже перебуває під слідством чи вироком суду? Але тут виникає інше запитання — те саме, заради якого стаття 7 колись писалася настільки жорстко.
Чому обмеження взагалі існують
Вузький перелік підстав для звільнення членів наглядових рад держбанків — не випадковість і не бюрократична помилка. Це один із інструментів захисту незалежності наглядових органів від політичного тиску. Якщо міністр чи уряд зможе звільняти членів ради без чітких формальних підстав, з'являється спокуса використовувати цей важіль не проти корупціонерів, а проти незручних, принципових директорів, які блокують сумнівні рішення менеджменту чи політичне втручання в кредитну політику.
Міжнародні партнери, з якими зараз консультується Мінфін, — це саме ті, хто свого часу наполягав на жорсткій статті 7 як умові довіри до корпоративного управління державними банками. Тому дискусія навряд чи буде швидкою: питання не в тому, чи потрібно давати акціонеру більше повноважень, а в тому, як зробити це, не відкривши двері для повернення ручного керування держбанками через наглядові ради.
Якщо баланс між гнучкістю та незалежністю не буде знайдено найближчим часом, ризик — залишити систему в її нинішньому стані: коли навіть засуджена людина може роками формально залишатися в наглядовій раді банку, який належить державі.
