На Алеї слави — сльози і стиснуті прапори
На Алеї слави Білогородської громади зібралися ті, хто знав цих людей особисто: сусіди, однокласники, родини. Діти вимовляли історії полеглих Героїв — про їхню відвагу, доброту, любов до рідних і мрії, які не встигли здійснитися. Лише за 2025 рік громада втратила 23 захисники. Загалом — 99 за чотири роки великої війни.
«Це біль і невимовна втрата, які ми розділяємо всією громадою»
– Антон Овсієнко, сільський голова Білогородської громади
Серед Героїв — ті, хто рятувався від війни, але став на її захист
Серед 99 загиблих — не лише корінні мешканці громади. Чимало родин свого часу приїхали сюди як внутрішньо переміщені особи: рятувалися від окупації, шукали безпеки. Знайшли дім. А їхні сини й чоловіки пішли захищати ту саму землю, що дала їм прихисток. Тепер їхні імена — назавжди в історії Білогородщини.
Молитву за полеглих звершили єпископ Васильківський Єфрем та духовенство Вишневського і Білогородського благочиння Православної церкви України — з благословення митрополита Київського і всієї України Епіфанія.
Пам'ять — це не лише хвилина мовчання
Громадські меморіальні заходи на місцевому рівні — це той простір, де велика національна трагедія стає особистою. Психологи та соціологи, які досліджують досвід воєнного часу, підкреслюють: публічне вшанування загиблих допомагає громадам витримати тривалий тиск війни, не розпастися і не забути, заради чого все це.
Білогородська громада — один із прикладів того, як локальна пам'ять стає частиною загальнонаціонального спротиву. 99 імен — це не статистика. Це 99 причин триматися далі.
Вічна пам'ять і слава Героям. Слава Україні.
