Про назву річки Ірпінь

Про назву річки Ірпінь

"Все, що ми знаємо — це лише крапля у величезному океані невідомого". Вважається, що ці слова належать Ісааку Ньютону. Але цей океан невідомого — не десь там, далеко. Він починається тут, просто біля нас.

Річка Ірпінь протікає західними околицями Києва. Ця назва добре відома в Україні. Віднедавна, після початку повномасштабного вторгнення московитів, вона пролунала на весь світ. Але що значить ця назва? Що це за дивне слово таке — "Ірпінь"?

Взагалі, назви річок і озер, або гідротопоніми, часто є дуже древніми. Значення цих назв іноді взагалі неможливо встановити — бо вже і слідів народів, які колись жили на тих берегах, давно нема. А назва лишилася.

Існує декілька версій походження назви річки Ірпінь, але жодну з них не можна визнати задовільною.

Слов'янське РЪПЕНЬ, РЪП — "яма"

Насправді в Ірпіні є досить глибокі місця. Але загалом ця річка не схожа на яму. До того ж, у древні часи люди мали міфологічну свідомість. Їхнє життя напряму залежало від річок. Вони любили свої річки і давали їм більш поважні імена. Отже, не "яма".

Польська версія: РУПА — "яма, заповнена водою"

Та ж сама коренева основа. Так, після розділу України між Польщею та Московією саме Ірпінем проходив кордон. Але назва Ірпінь згадується у значно давніших джерелах. Та й узагалі чисто польські гідротопоніми в Україні практично не зустрічаються. І знову, Ірпінь не схожа на яму з водою.

Міфологічна версія: "Пірна" (від бога Перуна)

Перун — бог, асоційований із небом, грозою, а потім — війною та воїнами. Малоймовірно, щоби його іменем нарікли невелику річку. І загалом немає в нас річок, названих на честь Рода, Сварога, Триглава, Радогаста, Дажбога та ін. Так не робили.

Іноземні версії

Староанглійська: "Іерфенн" — "заболочена земля"

Надійних свідчень того, що древні англи колись жили на теренах Київщини, немає, хоча є і такі припущення. Але треба зазначити: Ірпінь у сиву давнину — це не "заболочена земля". Рівень ґрунтових вод у долині Ірпіня був значно нижчий, і піднявся лише після спорудження греблі Київської ГЕС.

Татарська версія: осот, бодак татарською — "ірпа"

Називати річку від імені рослини — досить рідкісна практика. Також, щоби передати нащадкам назву якоїсь річки, треба дуже довго, поколіннями, жити на її берегах. А татари з'являлися поблизу Ірпеня лише епізодично.

Треба копати глибше

Очевидно, назва "Ірпінь" дуже стара і походить від якоїсь давньої мови, нині втраченої. Які народи могли жити на берегах Ірпеня, скажімо, 25–30 віків тому? Якою мовою вони говорили?

Київщина належить до прото-індоєвропейського мовного ареалу. Писемних пам'яток того часу нема. Але можна шукати сліди протоіндоєвропейських назв в інших історичних умовах і місцях, де вдалося зафіксувати цей мовний спадок.

До прямих нащадків древніх індоєвропейців належить плем'я "гірпіні". За гірпінськими переказами, цей народ у прадавні часи переселився в південну Італію з далекої півночі. А вів їх цим довгим шляхом племінний тотем — вовк, гірпінською мовою — "hirp" (гірп). Про це нам відомо з римських джерел.

"Гірп" — дуже древнє праіндоєвропейське слово. Цілком можливо, це і є ключ до розгадки назви "Ірпінь". На фарсі, до речі, "вовк" буде garg, і у ньому відлуння слова "гірп" є відчутним — адже фарсі, або перська мова, має прямий зв'язок із пра-індоєвропейським, або індоіранським, корінням.

Отже, цілком ймовірно, назва "Ірпінь" походить від праіндоєвропейського кореня "гірп", що значило "вовк". До речі, "вовчі" гідротопоніми є досить поширеними в Україні і світі.

Таким чином, коли досліджуєш свій край, треба копати глибше і ставити більше запитань. Хоча це стосується не тільки краєзнавчих досліджень.

Про справедливу війну

Здавалося б, тема "справедливої війни" самоочевидна і не потребує глибших роздумів і обговорень. Бо, начебто, усі розуміють, що таке справедливість, і що таке війна. Але життя показало, що можна виставити "справедливою" будь-яку агресію.

Насправді, мистецтво війни і мистецтво виправдання війни завжди розвивалися паралельними шляхами.

У Стародавньому Єгипті справедливість війни визначалася трьома чинниками: космологічною роллю Єгипту, особою фараона як провідника волі богів, а також перевагою єгипетської держави над усіма іншими державами і народами. У московській пропаганді в наші дні ми бачимо ті ж самі оповідки: про "богообрану" роль росії у світі, про видатну особу пожиттєвого правителя, і про святе право москви вирішувати долю інших народів. Із цими псевдо-сакральними побрехеньками московити насправді не придумали нічого нового.

Індія

У древній Індії було розроблено значно прогресивнішу концепцію — "Дхарма-юддха", або "справедлива війна". Сформульовані критерії військової етики. Наприклад, не можна атакувати людей, які перебувають у скрутному становищі, не можна використовувати отруєні стріли, не можна нападати лише з люті і без справедливої причини, потрібне справедливе ставлення до полонених та поранених.

Все це звучить цілком сучасно. Але, як бачимо, московити Махабхарату не читали і дхарма-юддха взагалі їм невідома.

Китай

Китайська філософія створила величезний масив праць про війну. Війна виправдовувалася лише як крайній засіб і лише за умови наявності законного правителя; проте сумніватися в рішенні імператора щодо необхідності військових дій було неприпустимо.

Успіх військової кампанії був достатнім доказом того, що кампанія була праведною. Тобто, прийшли і забрали, за справедливим правом сильного. Нічого не нагадує?

Антична Європа

За Аристотелем, справедлива війна — така, що дозволяє захиститися і встановити мир: "Справжня мета військової підготовки полягає не в тому, щоб люди поневолювали інших, а в тому, щоб самим уникнути поневолення". Ідеї про справедливість війни як крайнього засобу для відновлення справедливості, і про цивілізоване ставлення до переможених — надбання древньої Еллади.

Римляни часів республіки, хоча й воювали постійно, бачили серйозний ризик у тому, що "боги відвернуться", якщо це не буде bellum iustum ("справедлива війна"). Вони також використовували концепцію ius gentium, тобто "право народів" — універсальне і рівне право кожного народу на мирне життя.

Звісно, Рим часів імперії вже не звертав уваги на такі дрібниці, як "право народів". Що ж, люди, які цілком серйозно вважають свою столицю "третім Римом", природно що не мають жодної гадки про ius gentium.

Християнський світ

Августину Блаженному належить важливий розсуд про те, що миролюбність перед обличчям тяжкої кривди, яку можна зупинити лише насильством — то є тяжкий гріх. Про це варто було б нагадати деяким теперішнім "пацифістам", бо вони Августина явно не читали.

Також у Європі на основі християнського віровчення сформувалося розуміння двох засадничих понять етики війни: jus ad bellum (справедливість війни, тобто обставини, за яких війни можуть вестися справедливо) та jus in bello (справедливість на війні, або моральні міркування, які повинні обмежувати застосування насильства на війні).

Московитам, які чомусь називають себе християнами, такі речі не відомі.

А Томас Аквінський дійшов висновку, що справедлива війна може бути наступальною, і що несправедливість не треба терпіти лише для того, щоб уникнути війни.

Ренесанс, гуманізм, "просвітництво", нові часи

Розуміння справедливості війни, вистраждане середньовічною Європою, поступово розмивалося у пізніші часи. Саме в добу Ренесансу почали з'являтися перші паростки пацифізму і пропагуватися ідеї на кшталт того, що, мовляв, "краще несправедливий мир, ніж найсправедливіша війна", з вирваним з історичного контексту посиланням на Цицерона.

Та й узагалі, виривання з історичного контексту — улюблений полемічний прийом мислителів доби Просвітництва. Цим прийомом і досі люблять користуватися у ЗМІ, нерозсудливо цитуючи авторитетні джерела минулого. "Поклади край такому великому злу та досягни мирного врегулювання, незалежно від результату та умов" — відома цитата Віллема, єпископа Тирського (XII ст.) — це не універсальний "пацифічний" заклик до припинення будь-якої війни, а до цілком конкретної війни, що її вели тоді хрестоносці на Близькому Сході.

Сама ідея "справедливості війни" почала відкидатися деякими видатними мислителями. Наприклад, Еразм Роттердамський критикував теорію справедливої війни як "димову завісу" для виправдання агресії.

Світова думка і досі коливається в одномірному просторі: від нереалістичного і пацифістського заперечення самої ідеї про те, що війна може бути виправданою, потрібною і необхідною — і аж до демагогічного вигадування якихось міфічних "причин війни" кремлівськими мілітаристами, які оперують геополітичними поняттями позаминулого сторіччя і не бачать меж своїй агресії.

Сучасна католицька доктрина

Доктрина справедливої війни Католицької Церкви спирається на спадок найвидатніших мислителів минулого. Тому політика Ватикану щодо війни рф проти України викликала і викликає певне нерозуміння і розчарування. Адже ця доктрина церкви дозволяє чітко кваліфікувати війну рф проти України як незаконну і несправедливу, і вказує на винуватця.

Думка вголос: можливо, варто нагадати Ватикану про власні документи, якими там повинні були б керуватися.

Як тут не згадати Папу Івана Павла II, який колись у зверненні до групи солдатів зазначив наступне: "Мир — це більше, ніж просто відсутність війни. Справа миру не просуватиметься вперед, якщо заперечувати обов'язок його захищати."

Це, власне, те, що й робить зараз Україна: просуває справу миру, захищаючи його у війні.

ООН

Попри справедливу критику у бездіяльності і загальній недієздатності, ООН спромоглася, бодай декларативно, зафіксувати важливі принципи недоторканості кордонів, територіальної цілісності, суверенітету — всього того, що рф грубо та систематично порушує.

Статут Організації Об'єднаних Націй узагалі ґрунтується на загальній забороні застосування сили для вирішення спорів між державами, за винятком двох випадків: законна оборона та заходи, вжиті Радою Безпеки в межах її обов'язків щодо підтримки миру. У кожному випадку здійснення права на самооборону повинно дотримуватися "традиційних меж необхідності та пропорційності".

Справедливе врегулювання

В останні роки деякі теоретики, такі як Гері Басс, Луїс Ясіелло та Браян Оренд, запропонували розширити розуміння "справедливої війни", яке складалося з двох концепцій: jus ad bellum (справедливість самої війни) та jus in bello (справедливість на війні). Вони запропонували третю категорію в рамках теорії справедливої війни: jus post bellum ("справедливе післявоєнне врегулювання") як нову категорію міжнародного права, яка зараз перебуває на стадії розробки.

Jus post bellum стосується правосуддя після війни, включаючи мирні договори, реконструкцію, відновлення навколишнього середовища, судові процеси за воєнні злочини та воєнні репарації.

Також переосмислюється ідея jus in bello. Якщо раніше вважалося, що якщо військовослужбовці не порушують закони і звичаї війни, то це їх автоматично позбавляє індивідуальної відповідальності за участь у загалом несправедливій війні, то зараз дедалі більше зростає розуміння того, що такі солдати теж несуть моральну відповідальність за те, що вони взяли участь у подібному акті агресії, навіть якщо і безпосередньо не скоювали воєнних злочинів.

Фактична вина лежить на агресорі, і, будучи агресором, він втрачає своє право на гідне ставлення через свої дії.

Ми бачимо, що москва сьогодні знаходиться нескінченно далеко від розуміння понять jus ad bellum, jus in bello і jus post bellum. За розумінням самої ідеї справедливості війни московити недалеко пішли від часів ранньорабовласницьких східних деспотій типу Стародавнього Єгипту чи "воюючих царств" древнього Китаю. Що ж, тим складніше для них виглядатиме jus post bellum.

Змієві вали — загадка долітописної історії України-Русі

На території України розташована загадкова пам'ятка старовини — Змієві Вали. Це величезний комплекс земляних споруд. Загальна довжина їх становить близько 950 км (за іншими даними — до 2000 км). Вони об'єднані у дев'ять оборонних ліній. Внаслідок господарської діяльності протягом багатьох віків їх було значною мірою зруйновано. Але вони і досі вражають масштабом земляних робіт, що не має аналогів у світі, і зберігають багато таємниць.

Поблизу Білогородки пролягла частина системи валів, відома як Вітянсько-Бобринська лінія валів. Ці вали і досі сягають 15 метрів у висоту. Вони являють собою капітальні споруди — земляні насипи, в основі яких — зруби з товстих дерев'яних колод, що служать опорним каркасом по всій довжині. Очевидно, на валах були і оборонні дерев'яні стіни. Вся конструкція на момент зведення нагадувала фрагмент оборонного валу Києва, який було реконструйовано при відновленні Золотих Воріт у 80-х роках. Перед валами був рів глибиною у декілька метрів, звідки, очевидно, брали землю для будівництва.

Питання без відповідей

При розкопках поблизу валів свого часу були знайдені фрагменти кераміки і навіть сокира княжої доби. Але, попри ці знахідки і деяку подібність конструкції до відомих фортифікацій часів Русі, є певні обставини, які вказують на те, що Змієві Вали можуть бути значно старшими.

Чому в літописах ці вали згадуються лише в контексті того, що поблизу них відбувалися ті чи інші події, але немає жодної згадки про те, хто і коли їх збудував? Адже роботи такого колосального масштабу не могли не потрапити в поле зору літописців. Тобто, у княжу добу вали вже існували.

Все, що ми знаємо про фортифікації часів Русі — це укріплення окремих поселень, городищ. Масштаб робіт у порівнянні зі Змієвими валами просто неспіввимірний. Змієві вали — величезні. Вони тягнуться на десятки кілометрів, часто паралельно один одному і утворюють цілий лабіринт на великій території — навряд чи таке масштабне будівництво було під силу давнім русичам.

Радіовуглецевий аналіз решток колод дерев'яного каркасу було здійснено на початку 70-х років за ініціативи відомого дослідника валів, Аркадія Сильвестровича Бугая. Аналіз показав датування II–VII ст. н.е. Це датування може вказувати на готську добу, коли у Придніпров'ї існувала велика і потужна ранньофеодальна держава готів, яку вони називали Ойум (готською — країна рік, або вод). Або на протослов'янське об'єднання антів (Пеньківська культура) — хоча нам нічого не відомо про будівництво таких масштабів у ту пору.

Деякі дослідники вважають, що будівництво валів розпочали ще скіфи в античну добу, але надійних свідчень цьому немає — хоча частково система валів використовує давні вали городищ скіфського часу.

Легенди, здогадки, факти

За легендами, колись був страшний змій, який не давав спокою людям, аж поки силач Микита Кожум'яка (в іншій версії — святі Козьма та Даміан) не поборов змія і не запряг його орати плугом величезні борозни. А земля з лемеша якраз і утворила ті вали. Можливо, у цій легенді — відлуння якоїсь реальної небезпеки зі степу.

Дослідники сходяться у тому, що лабіринт древніх валів являв собою певну перешкоду на шляху вторгнень кочовиків, які прямували у бік Києва. Але сам по собі факт наявності такої колосальної фортифікаційної структури, що захищала Київ у прадавні часи, може свідчити про наступне: в ті часи на теренах сучасної України вже існувало потужне державне утворення, здатне спланувати, організувати і здійснити настільки масштабні роботи; Київ у ті часи вже був великим і дуже важливим містом, мабуть — столицею цього утворення — і саме для захисту цієї столиці зводилася така величезна система укріплень.

Ці висновки не вписуються в усталену систему наших знань про долітописне минуле України. І це не дивно, особливо з огляду на те, що нашу історію нам писали переважно ті, хто був зацікавлений у приховуванні правди, спотворенні або замовчуванні фактів, і всілякому применшенні значущості українського культурно-історичного спадку. Але факти, як відомо, вперта річ. Наприклад, той факт, що коли Вікентій Хвойка почав (як ми тепер розуміємо, дуже фрагментарні) археологічні дослідження Києва наприкінці ХІХ століття, кількість римських монет, знайдених на території міста, була просто неймовірною. У часи пізньої античності це вже було велике місто.

Так, Київ не був заснований у 482 році н.е. То взагалі нічим не підтверджена дата, вигадана за часів пізньої УРСР для святкування "1500-річчя Києва". Він існував значно раніше. Так, це було величне і дуже важливе місто, центр могутньої держави, для надійної оборони якого і були зведені Змієві вали.

Потрібен музей Змієвих валів

Можливо, час подумати про серйозні дослідження Змієвих валів в контексті систематичного вивчення долітописної історії України-Русі — із використанням сучасних методів і міждисциплінарних підходів. І про створення музею, де був би продемонстрований повнопрофільний розріз фрагменту валу, описана структура, матеріали і конструкції, представлені результати датування, і т. ін. То все треба показувати українцям, які до прикрого мало знаються на історії власного народу, і іноземцям, яким відомо ще менше.

Де має бути такий музей? Очевидно, поблизу Києва, в зоні зручної транспортної доступності. Цілком логічно — у Білогородській громаді.

Цікаво, що на початку повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну залишки валів теж затримали ворога поблизу Білогородки в березні 2022 року.

Білогородка — ключ до Києва

Іноді, щоби зрозуміти основні питання війни і миру, достатньо просто подивитися на мапу. Білогородській громаді, розташованій на захід — південний захід від Києва, самим її місцеположенням відведена роль одного з ключів до столиці України. Так було ще за часів князя Володимира, хрестителя Русі — адже саме він вважається засновником Білгорода як основного форпосту на шляху до столиці. Так було і під час повномасштабного вторгнення московитів в Україну вже в наш час.

Білогородка на початку московської навали у 2022 році

Стратегічне значення цієї території добре розуміли і у ворожих штабах. Доля Київської оборонної операції багато в чому визначилася тим, що сили оборони України не дали московському війську захопити територію Білогородської громади і замкнути з заходу кільце напівоточення столиці.

Територія громади постраждала від бойових дій та ворожих обстрілів. До офіційного переліку територій, на яких велися бойові дії та які постраждали від війни, включено такі населені пункти, як Стоянка, Гнатівка, Гореничі, Неграші, Музичі, Лука, Святопетрівське, Шевченкове, і, власне, Білогородка.

Ворожа артилерія, ствольна та реактивна, обстрілювала позиції сил оборони, але вогонь вівся загалом невибірково, в результаті чого населені пункти на території громади зазнали руйнувань.

Евакуація і допомога цивільним

Білогородка у ті дні стала своєрідним евакуаційним хабом для мешканців Бучанського району. Сюди прямували тисячі людей з Бучі, Ірпеня, Бородянки, Гостомеля, Ворзеля, Дмитрівки та інших на той час окупованих населених пунктів. Біженці намагалися дістатися більш безпечних територій і потребували їжі, укриття, транспорту, а головне — простої людської підтримки. Цей наплив евакуйованих став серйозним викликом для місцевої влади, волонтерів, медиків, рятувальників та й усіх небайдужих місцевих жителів.

Загалом через громаду у той час пройшло від 50 до 70 тисяч евакуйованих. Серед них були маломобільні люди, сім'ї з дітьми та домашніми улюбленцями. Білогородка стала для них точкою порятунку і гостинності після пережитих жахів окупації, обстрілів, бомбардувань. А Білогородська громада здобула безцінний досвід. Тоді у Білогородці на ринковій площі організували пункт прийому евакуйованих, де було встановлено намет ДСНС для обігріву та ночівлі. Там же працювали волонтери, медики, психологи ДСНС, рятувальники, поліцейські.

Було організоване доправлення людей до залізничного вокзалу у Києві, звідки вирушали евакуаційні потяги на захід України. Інші продовжували свій шлях власним маршрутом. У цей неймовірно складний, але водночас піднесений час громада згуртувалася, аби допомогти своїм сусідам. Мешканці Білогородки долучилися до команди волонтерів, пропонували ночівлю, прихисток і тимчасове розміщення.

Сьогодні, з урахуванням набутого досвіду, Білогородка стала офіційним центром евакуації Бучанського району, де відбуваються навчання з евакуації населення у разі надзвичайних ситуацій. Ця сторінка історії Білогородської громади стала і сторінкою героїчної оборони Києва і Київщини в лютому–квітні 2022 року.

Хліб і не лише хліб

На цій сторінці є багато записів, які час від часу треба згадувати, щоби зрозуміти, хто ми такі, і на що здатні. Наприклад, ми маємо пам'ятати, як було організоване постачання хліба. Адже на початку вторгнення люди швидко розкупили продовольчі запаси, підвозу продуктів не було, вся логістика постачання товарів першої необхідності, та й будь-яких інших товарів, зупинилася.

За цих умов було налагоджене виробництво і постачання хліба по всіх населених пунктах громади. Розвозили також і паливо і товари першої необхідності — часто з ризиком для життя. Підтримувалася робота водопостачання і водовідведення, енергопостачання, здійснювався постійний ремонт критичної інфраструктури, пошкодженої внаслідок бойових дій.

Йдеться про титанічну, а часом і героїчну роботу, яку вдалося організувати силами керівництва громади, працівників відповідних служб, волонтерів і всіх небайдужих громадян. Ми вистояли.

Наші дні

Незважаючи на певний відтік населення, який стався на початку повномасштабного вторгнення, загалом населення Білогородської громади сьогодні зростає. Один із основних чинників такого зростання — так звані "тимчасово переміщені особи", тобто люди, які вимушено стали мігрантами через обставини, що виникли внаслідок війни та окупації.

Зростання населення у цілому є позитивним економічним і гуманітарним чинником, особливо на тлі значної депопуляції, від якої страждає Україна в останні роки — знову ж таки, через війну. Але збільшення населення, зокрема у воєнний час, є значним викликом, адже воно відбувається в умовах серйозних обмежень всіх типів ресурсів громади і створює нові вимоги для інфраструктурного розвитку.

Одним зі шляхів вирішення поточних проблем є міжнародне партнерство з іншими громадами. Наприклад, одна громада зі Швеції приймає дітей із Білогородки на відпочинок і оздоровлення, інша з Німеччини — постачає обладнання для дитячих садочків. Розвивається партнерство і з Польщею. Ми добре розуміємо, що таке солідарність — адже це вона допомогла нам встояти. Ми дуже вдячні за таку допомогу.

Ми показали всьому світу, а головне — собі, що ми нація, здатна гуртуватися і пліч-о-пліч долати найскладніші виклики часу.

Ілюзія можливості миру

По кожній воєнній авантюрі на москві завжди має бути велика смута. Виключень нема. Ливонська, Кримська, російсько-японська, Перша світова, Афганістан — то все мало свої важкі і довготривалі наслідки.

Поразка в Україні для москви смертельно небезпечна. Але так само смертельно небезпечним для Кремля є укладання мирної угоди без досягнення очевидної перемоги. Маховик війни набрав обертів, і його вже не зупинити. Наприклад, як вивести мільйон солдат з України і розпустити їх по домівках? Що вони робитимуть? Де знайти мільйон робочих місць у вкрай мілітаризованій економіці? Як перевести таку економіку на мирний лад? Задачу конверсії так і не зміг вирішити цілий СРСР. Зараз це тим більше неможливо.

Щоби "проковтнути" мир, маси та "еліти" мають побачити якийсь прийнятний результат війни. Кремль став заручником власних максималістських вимог. Тепер просто сказати "цілей СВО досягнуто" не вийде.

Скоріше за все, різні сценарії виходу з війни вже певний час проробляються у Кремлі. І "хороших виходів" не знайдено. Якось припинити війну — для москви взагалі не варіант. Отже, москва воюватиме і далі, скільки зможе, сподіваючись що Україна врешті решт "посиплеться". І що важка зима без світла і тепла примусить наше суспільство погодитися на капітуляцію.

Україні теж є, на що сподіватися. Наприклад, на економічний колапс росії, на глибокі удари по "больових точках" ворога. Нафта, газ, енергетика, логістика. Тобто, наші сподівання — на те, що можливість вести війну в московитів буде вичерпано.

Європа рухається у правильному напрямку, але їй потрібен час на мілітаризацію. Адже процеси роззброєння зайшли занадто далеко. Цей час для Європи зараз дуже дорогою ціною виграє Україна.

Керівництво Китаю, скоріше за все, добре розуміє, що москві не перемогти. Але Китаю теж потрібен час на те, щоби москва остаточно втратила можливість чинити опір китайській експансії. Ставки дуже високі, головним чином — контроль над територіями та ресурсами для досягнення економічного домінування у світі. Наприклад, та ж Арктика. Контроль над Арктикою для Китаю — вагома заявка на світове лідерство. І Пекін, здається, розуміє, що згодом може отримати це все, не докладаючи особливих зусиль.

Як не парадоксально, китайська позиція у довгостроковій перспективі може бути більш виграшною для України. Для нас дефрагментація росії — головна передумова її знешкодження і ліквідації стратегічних, екзистенційних загроз. Китайське керівництво навряд чи боїться розпаду росії. Розпадеться росія чи ні — Китай усе одно буде головним бенефіціаром цієї війни.

А от колективний Захід боїться розпаду росії, потенційного хаосу, "розповзання" ядерної зброї та інших страшилок 90-х років. Очевидно, Захід вчергове докладе чималих зусиль для збереження цієї анахронічної імперії.

Також ми бачимо, що керівництво США трохи загралося у світову геополітику. Проступає чітке прагнення домовитися з Китаєм про переділ світу. Україна у такому переділі — один із багатьох параграфів угоди на багатьох сторінках.

Тут треба зробити невеликий відступ і зазначити: роль "одного з параграфів" глобальних угод для України було відведено дуже давно, ще з часів сумнозвісного Будапештського меморандуму. Така роль несе для нас величезні ризики і важкі наслідки. Про це повинні були подбати очільники української держави після відновлення незалежності у 1991 році. Але вони дбали про інші речі.

Я особисто вірю в те, що настане момент хоча би політичної відповідальності за те, що Україну перетворили на "один із параграфів" якихось сумнівних угод. Відповідальність повинна бути. А поки що ЗСУ виборюють для України право не бути таким параграфом і далі.

Отже, станом на зараз, можливості миру є ілюзорними. Нам треба готуватися до тривалого продовження воєнних дій. Зупинити цю війну може лише серйозна зміна якихось глобальних розкладів, планів, розрахунків і домовленостей "великих гравців", передусім США та Китаю. Відповідно, поки що не варто вірити у декларативні заяви про "пошуки мирного врегулювання". Неможливо знайти те, чого (поки що) нема.