9 листопада Україна відзначає День української писемності та мови. Напередодні Оксана Мельничук, засновниця українського медіа Ukraine TV у Франції, підготувала для французьких читачів велику розвідку про походження української мови. Український варіант тексту опубліковано на сайті Unis pour l'Ukraine. Авторка систематизує аргументи проти міфу про другорядність української мови і нагадує про дослідників, які відстоювали її давність і тяглість. Редакція RazomUA переказує головне.
Чорне море як колиска
Розвідка починається з гіпотези Чорноморського потопу. Її наприкінці 1990-х обґрунтували американські морські геологи з Колумбійського університету Вільям Райан і Волтер Пітмен. Підтримував її і морський археолог Роберт Баллард, той самий, що знайшов «Титанік».
Суть така: приблизно до 5600 року до н.е. на місці Чорного моря було прісноводне Новоевксинське озеро, нижче за рівень Середземного моря. Довкола нього жили неолітичні землеробські спільноти. Після прориву вод через Босфор котловина заповнилася солоною водою, і населення рушило в різні боки – до Європи, на Кавказ, у Подунав'я, в степи.
Оксана Мельничук пов'язує цю подію з розселенням індоєвропейців і доповнює її курганною гіпотезою Марії Гімбутас (1921–1994), за якою предки індоіранців і європейців вийшли з Причорноморсько-Каспійського регіону. Звідси, на думку авторки, і спільний корінь української та санскриту: мати – мата, брат – бхратар, жити – джив. Обидві гіпотези в науці обговорюються досі, і зв'язок потопу з розселенням індоєвропейців поділяють не всі дослідники.
Ірина Фаріон: окремий шлях від праслов'янської
Перша частина присвячена мовознавиці Ірині Фаріон, професорці Львівського університету. Головна її теза – заперечення «спільної колиски» і єдиної «давньоруської мови» трьох народів. Фаріон вважала цю схему ідеологічним конструктом імперської та сталінської історіографії.
На її думку, українська виникла з праслов'янської напряму, як польська, чеська чи сербська. Вона наводила дані про лексичну дистанцію: між українською і російською – 38%, між українською і польською – 30%, чеською – 36%.
Мову княжого Києва Фаріон називала давньоукраїнською, з основою в полянському говорі Середньої Наддніпрянщини. Староукраїнська (руська) мова XIV–XVII століть мала офіційний і сакральний статус у Великому князівстві Литовському і Гетьманщині. Сучасна літературна норма, за Фаріон, склалася на базі Київщини і південно-східних говорів козацької доби, а без подій 1654 року в її основі могла б бути мова княжих і гетьманських канцелярій. Саму мову вона трактувала як «генетичний код нації».
Щербаківський і трипільський вимір
Друга частина – про Вадима Щербаківського (1876–1957), історика, археолога, ректора Українського вільного університету в Мюнхені. Він відкидав радянську схему про появу слов'ян на Наддніпрянщині лише у VI столітті і доводив, що пращури українців жили тут безперервно з неоліту. Аргументом була матеріальна культура: орнаменти, глинобитні житла, землеробський уклад українського села, які він порівнював з пам'ятками Кукутень-Трипілля і бронзової доби.
Трипільці не лишили писемних текстів, тому лінгвісти шукають їхній слід у субстраті – давніх назвах річок, як-от Дніпро, Буг, Рось, і в аграрній лексиці. Знаки IV тисячоліття до н.е. авторка вважає радше символічною, ніж інформаційною системою.
Скіфський слід
Третя частина – про скіфів. Авторка нагадує про філософа Анахарсіса (VI ст. до н.е.), сина скіфського царя Гнура, якого греки зарахували до семи мудреців. Він вів діалоги з Солоном, а його ідея жити за законами природи вплинула на кініків і стоїків. Один із його висловів – «Щастя в свободі».
За Геродотом, поряд зі скотарями в Лісостепу жили скіфи-орачі – автохтонне населення, яке авторка вважає пращурами слов'ян. Скіфську спадщину досліджували Віктор Петров (Домонтович), археологи Борис Мозолевський, Олексій Тереножкін, Варвара Іллінська. Василь Абаєв уклав «Скіфо-сарматський словник», порівнюючи скіфські глоси з осетинською, а українські науковці виділили в цьому матеріалі місцевий лісостеповий компонент.
На праці Костянтина Тищенка та Олега Трубачова авторка спирається, коли говорить про іранський субстрат в українській. До нього зараховують фрикативне «г», слова Бог, рай, собака, ватра, штани, чари, кат, дієслова дбати, бачити, тривати, а також назви Дніпро, Дністер, Дон і Донець, де вбачають корінь dānu – «вода», «ріка».
Звідки взялася слов'янська мова
Кирило і Мефодій, нагадує авторка, створили азбуку і церковнослов'янський книжний канон, а не саму мову. Палеогенетичні та антропологічні дані, за її словами, свідчать про неперервність населення Лісостепу від бронзової доби до слов'янського середньовіччя. Люди не зникали, а поступово перейшли на праслов'янський мовний стандарт.
Праслов'янська формувалася в межиріччі Вісли, Прип'яті та Дніпра, поряд із зарубинецькою і черняхівською культурами. Найближча до неї – балтійська гілка: литовська і латиська зберегли архаїчні індоєвропейські форми, а українська серед слов'янських вирізняється, наприклад, кличним відмінком. Додалися скіфо-сарматський пласт і фракійські та кельтські впливи на заході. Ще Михайло Грушевський в «Історії України-Руси» писав, що населення цих земель з доби заліза було безпосередніми пращурами українців.
Київ, який навчив імперію писати
Наостанок авторка звертається до міфу про «старшого брата». Народні говори Північно-Східної Русі формувалися з асиміляцією фіно-угорських племен, а літературну норму, науку і державний канон імперії у XVII–XVIII століттях значною мірою творили випускники Києво-Могилянської академії, які принесли на північ київську книжну традицію.
Оксана Мельничук обіцяє продовження і прямо запрошує до критики. Частина її тез спирається на гіпотези, які академічні мовознавці досі обговорюють, тож розмова про витоки нашої мови точно не завершиться до 9 листопада.
