Школа змінюється, діти — теж. Але головне залишається
Людмила Григорівна прийшла працювати в освіту ще у 1979 році. За цей час школа пройшла шлях від радянської системи через перебудову, складні 1990-ті, технологічні зміни 2000-х і до роботи в умовах повномасштабної війни.
Змінювалися програми, підходи до навчання, техніка, покоління учнів і навіть сама роль учителя. Проте для директорки є принцип, який не залежить від часу.
«Якщо в тебе немає любові до дітей і розуміння дітей, то ти в школі працювати не будеш».
За її словами, сучасного учня вже недостатньо просто посадити за парту і переказати матеріал із підручника. Діти мають доступ до інтернету, соціальних мереж, Google та штучного інтелекту. Тому разом із ними постійно повинен навчатися і педагог.
Саме здатність змінюватися, переконана директорка, визначає, чи зможе вчитель залишатися зрозумілим для нового покоління.
Від Бахмута і Чорнобиля — до Гореничів
Життєвий шлях Людмили Григорівни пов'язаний із містами, які сьогодні мають особливе значення для української історії.
Вона народилася у Бахмуті Донецької області, який на той час мав назву Артемівськ. Частину дитинства провела у Донецьку, де почала навчатися у школі. Згодом родина переїхала до Чорнобиля — там у 1974 році вона закінчила школу.
Пізніше працювала у Чорнобилі, а після одруження переїхала до Києва. Аварія на Чорнобильській АЕС стала для неї особистою трагедією — у місті залишалися друзі та знайомі.
«Дуже важко було все це пережити. Ти розумів, що ця аварія поділила світ на до і після».
До Гореничів Людмила Григорівна потрапила вже як педагог. Вона згадує: коли вперше приїхала сюди, школа буквально ховалася серед дерев. Новий колектив прийняв її тепло, а одним із перших спогадів став величезний букет хризантем, який першого жовтня подарував учень десятого класу.
Згодом Гореничі стали домом. Тут виросли діти, народилися онуки, а школа перетворилася на справу життя.
Коли школа була центром усього села
Сьогодні важко уявити, але колись шкільний хол був не просто місцем, де учні чекали на уроки. Тут проводили тематичні вечори й дискотеки, ставили на стіл бобінний магнітофон, розповідали цікаві історії, показували досліди, а потім танцювали.
На новорічні свята до школи приходило майже все село. Спортивна зала була переповнена, зустрічалися різні покоління випускників, звучали пісні.
«Це було свято села. Приходило все село, всі випуски».
Так школа поступово стала не лише освітнім закладом, а одним із центрів життя Гореничів.
Від 229 учнів до сучасного ліцею
Були періоди, коли кількість дітей у школі суттєво скорочувалася. Людмила Григорівна згадує, що у 1987 році тут навчалися 229 дітей. Частина родин обирала школи Києва, а саме село ще не мало такої кількості нової забудови, як сьогодні.
Поступово ситуація почала змінюватися. У ліцеї робили ставку на результати учнів та авторитет учителів. За словами директорки, для батьків дедалі важливішим аргументом ставало те, як випускники складають вступні випробування та вступають до закладів вищої освіти.
Сьогодні у Гореницькому ліцеї навчаються 634 дитини. Педагогічний колектив налічує 41 учителя, серед них 11 чоловіків.
Класи обладнані інтерактивними панелями та дошками, учні вивчають англійську й німецьку мови, долучаються до Малої академії наук, проєктної роботи, спортивних і патріотичних ініціатив.
Директорка каже, що до ліцею повертаються навіть діти, які раніше навчалися у Києві.
Директорство як командна робота
Із 2005 року Людмила Григорівна працювала заступницею директора з навчально-виховної роботи, а у березні 2016 року очолила заклад.
Про власне директорство вона говорить насамперед через команду.
«В мене потужна команда. Потужна команда заступників, які мене в усьому підтримують».
Особливість цієї команди ще й у тому, що її заступники — колишні учні директорки. У ліцеї працює й її донька, яка викладає математику та пройшла професійну сертифікацію.
Управління школою, переконана Людмила Григорівна, неможливе без уміння розуміти людей. Вона багато читала про психологію та психологію управління і намагається передусім побачити, у чому конкретний педагог може бути найсильнішим.
Її формула проста: не шукати в людині гірше, а допомогти розкрити краще.
Яким має бути сучасний учитель
Учитель минулого, згадує директорка, передусім мав добре знати свій предмет і вміти передати знання учням. Сьогодні цього вже недостатньо.
Педагог має бути творчим, креативним, уміти спілкуватися з дітьми та мотивувати їх. Не всі стануть математиками, філологами чи фізиками, тому завдання вчителя — побачити здібності конкретної дитини.
«Потрібно знайти цю зернину в кожній дитині».
Водночас школа стикається з проблемою залучення молодих кадрів. Однією з головних причин директорка називає оплату праці. За її словами, молодий учитель може отримувати близько 10 тисяч гривень, що не створює достатньої мотивації залишатися у професії.
Ще одна проблема — житло. Людмила Григорівна вважає, що програми доступного житла для педагогів могли б стати реальним стимулом для молодих спеціалістів працювати у школах громади.
Штучний інтелект не скасовує знань
До нових технологій директорка ставиться без страху. Навпаки, каже, що намагається «вбирати все як губка».
Так само вона пояснює учням принцип роботи зі штучним інтелектом. Отримати готову відповідь недостатньо — система може помилятися, а щоб помітити помилку, людина сама повинна розуміти тему.
Технологія, таким чином, не замінює знання. Вона робить їх ще важливішими, адже учень має вміти ставити питання, перевіряти отриману інформацію і критично її оцінювати.
Література — не предмет, а мистецтво
Попри директорські обов'язки, Людмила Григорівна продовжує викладати зарубіжну літературу.
«Я вважаю, що література — це взагалі не предмет, це мистецтво».
Її урок починається не з перевірки домашнього завдання, а з настрою дітей. Учні посміхаються одне одному, говорять про щось хороше, що вже сталося або ще може статися цього дня.
Далі книга перестає бути просто текстом із минулої епохи. Її намагаються пов'язати із сучасністю та знайти цінності, про які автор говорить із читачем.
Особливо складно сьогодні читати твори про війну.
«Коли я читаю, я не можу спокійно їх читати. Я плачу. Ми проводимо паралелі з сьогоднішнім життям».
Ліцей під час війни: пам'ять, допомога і життя в укритті
Повномасштабна війна змінила простір Гореницького ліцею буквально.
У холі облаштували куточок бойової слави. Тут зберігаються прапори військових підрозділів, яким допомагали учні та педагоги. Ліцей проводить благодійні ярмарки та збирає кошти для військових.
Окреме місце займає пам'ять про випускників, які загинули, захищаючи Україну.
До дітей приходять військові та ветерани, розповідають про свій досвід і говорять про безпеку. Самі школярі вже добре знають, що таке повітряні тривоги та уроки в укритті.
Через тривоги частину занять доводиться продовжувати онлайн. При цьому вчителі ліцею записують власні відеоуроки, щоб учні могли отримати матеріал саме від своїх педагогів.
Деякі батьки залишають дітей удома через страх повітряних атак, навіть попри наявність укриття. Водночас багато школярів прагнуть приходити до ліцею саме заради живого спілкування.
«Для мене наш заклад — це одна сім'я»
У ліцеї намагаються об'єднувати не лише учнів, а й батьків та педагогів. Для цього проводять спільні заходи, беруть участь у проєктах «Пліч-о-пліч», «Джура», організовують дні учнівського самоврядування.
«Для мене наш заклад освіти — це не просто заклад, це одна єдина сім'я. Як у кожній сім'ї, бувають конфлікти. Але якщо панує любов і розуміння, ці конфлікти можна вирішити».
Конфліктні ситуації тут намагаються не замовчувати. З учнями та батьками говорять про відповідальність, за потреби залучають ювенальну поліцію та соціальні служби.
Для директорки школа — це передусім простір комунікації, де відповідальність за атмосферу несуть і діти, і педагоги, і родини.
Діти війни дорослішають швидше
Людмила Григорівна говорить, що сьогоднішнім школярам непросто. Повітряні тривоги, онлайн-навчання, життя в умовах війни — усе це впливає на дитину.
Частина старшокласників уже починає працювати. Водночас вони залишаються активними у шкільному житті, проводять уроки в межах днів самоврядування, готують власні проєкти та беруть участь у конкурсах.
Окрема тема — бажання молоді залишатися в Україні.
Директорка розповідає про розмову зі своїм десятирічним онуком. Вона запитала, чи хотів би він жити за кордоном, якби мав таку можливість.
«Він каже: ні, я не хочу. Я б хотів поїхати, подивитися там щось цікаве, але жити там я не хочу. Я хочу жити тут, в Україні».
Такі слова для неї мають особливу вагу.
Не триматися за директорське крісло
Після десяти років директорства Людмила Григорівна уже думає про передачу керівництва молодшому поколінню.
Вона прямо говорить, що не тримається за посаду і готова залишити директорське крісло, але не школу. Навіть після завершення роботи керівницею вона хоче залишатися в освіті.
«Мені вже буде 70 наступного року. Хоча, чесно, в душі відчуваю, що мені начебто колись 18 було».
Секрет цього відчуття вона пояснює просто: любов'ю до професії, дітьми та онуками, які надихають рухатися далі.
Яким директорка бачить ліцей майбутнього
Майбутнє Гореницького ліцею для Людмили Григорівни — це не лише нові стіни.
Вона мріє про сучасну будівлю з обладнаними кабінетами й майстернями, просторами для гуртків, великою їдальнею, культурним простором та повноцінною спортивною залою, де діти могли б займатися після уроків.
Заклад має пройти реконструкцію. І директорка сподівається, що після неї школа отримає можливості, яких їй бракувало протягом багатьох років.
Але головною спадщиною називає не будівлю і не техніку.
«Розуміння того, яким повинен бути педагог. Розуміння людей. Вміння говорити, спілкуватися, комунікувати з людьми».
Справедливість, добро, любов і команда
Коли Людмилу Григорівну запитують про принципи, якими вона керується в житті, відповідь звучить без складних формулювань: справедливість, добро, любов і командна робота.
Своїх онуків вона вчить розуміти тих, хто поруч, не ображати інших і не зраджувати друзів.
Є й межа, через яку сама не готова переступити.
«Я ніколи не можу зрадити. Зрадити ні людину, ні свою країну».
Якби існувала машина часу і можна було повернутися на пів століття назад, Людмила Григорівна, за її словами, нічого не стала б змінювати.
Вона з дитинства мріяла бути педагогом. Сьогодні серед її колишніх учнів є ті, хто сам обрав учительську професію. І саме це для неї, мабуть, найкраще підтвердження того, що дитяча мрія здійснилася.
