Сергій Волина виходив з «Азовсталі» у травні 2022-го як один із останніх командирів. Сьогодні він на волі. Але понад 700 його побратимів — ні. І їхнє повернення блокується не лише політичною волею Москви, а й рішеннями російських судів.
За даними української сторони, близько 250 військовослужбовців «Азову» були засуджені в Росії за звинуваченнями у так званих «воєнних злочинах». Росія послідовно відмовляється включати їх до обмінних списків, посилаючись на вироки — тобто формально переводячи їх із категорії військовополонених у категорію «засуджених злочинців».
Юридична пастка
Женевська конвенція захищає військовополонених від кримінального переслідування за участь у бойових діях. Але Росія не визнає «Азов» регулярним підрозділом ЗСУ — попри те, що батальйон був офіційно інтегрований до Національної гвардії України ще 2014 року. Це дозволяє Москві конструювати окрему правову рамку для конкретної групи полонених.
Правозахисники з Amnesty International та Human Rights Watch фіксували, що судові процеси над українськими військовими в Росії відбуваються без доступу незалежних спостерігачів, без належного юридичного представництва і, як правило, завершуються обвинувальними вироками.
Обміни є — але вибіркові
Із 2022 року Україна провела десятки обмінних раундів. За словами координаторки Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петри Парлової, обміни відбуваються регулярно, але Росія систематично виключає зі списків тих, кому пред'явлено кримінальні звинувачення.
Це означає, що 250 засуджених азовців перебувають у правовій зоні, де механізм обміну фактично не працює — якщо тільки Москва не погодиться на політичну угоду поза стандартними процедурами. Прецеденти є: кількох командирів «Азову», включно з Денисом Прокопенком, було звільнено у вересні 2022-го в рамках окремої домовленості за участі Туреччини та Саудівської Аравії.
Сім'ї тиснуть — держава мовчить
Родини полонених азовців неодноразово виходили на акції під Офісом президента, вимагаючи прозорості переговорного процесу. Їхня претензія конкретна: вони не знають, чи включені їхні рідні до пріоритетних списків, і за якими критеріями ці списки формуються.
Офіційна позиція Києва — переговори тривають, деталі не розголошуються з міркувань безпеки. Це стандартна і по-своєму виправдана відповідь. Але вона не пояснює, чому два з половиною роки по капітуляції «Азовсталі» понад дві третини бійців досі не вдома.
Що далі
Доки Росія зберігає юридичні вироки як інструмент блокування обміну, стандартні механізми не спрацюють. Питання в тому, чи готовий Київ — і його партнери — запропонувати Москві достатньо вагомий еквівалент, щоб ці вироки раптово «перестали бути перешкодою»: як це вже сталося з командирами у 2022-му.
Якщо так — то чому цей підхід досі не масштабований на решту 250?
