Коли законодавці замінюють одне розпливчасте поняття іншим — варто зрозуміти, чи стає від цього точніше. Саме таке питання постало після того, як Верховна Рада в першому читанні підтримала проєкт нового Цивільного кодексу, де термін «моральні засади суспільства» поступився місцем «доброзвичайності».
Звідки слово і що за ним стоїть
Секретар робочої групи та співавтор документа Михайло Хоменко наполягає: концепція не є революційною. За його словами, «доброзвичайність» — це калька з німецького gute Sitten і французького bonnes mœurs, стандарт, який у континентальному праві існує понад сторіччя. Аналогічні формули закріплені в Цивільних кодексах Німеччини, Австрії та Швейцарії й регулярно застосовуються судами без колапсу правової системи.
Логіка авторів прозора: «моральні засади суспільства» — спадщина радянської юриспруденції, де суд апелював до колективної моралі, яку визначала держава. «Доброзвичайність» натомість передбачає орієнтацію на усталену ділову та соціальну практику — те, що розумна людина вважає прийнятним у конкретній ситуації.
Де саме виникає ризик
Адвокат Дмитро Палющенко формулює заперечення конкретно: без легального визначення терміна і без прецедентної бази українських судів поняття «доброзвичайність» залишає надто широке поле для суддівського розсуду. У країні, де незалежність судової системи досі є предметом реформ, розширення дискреції — це не академічна проблема.
«Добрі звичаї» звучить краще за «моральні засади», але якщо суддя не знає, як їх визначати, — ми просто замінили одну невизначеність іншою.
Дмитро Палющенко, адвокат
Проблема не лише термінологічна. В українській судовій практиці майже відсутня усталена система прецедентів, на яку міг би спиратися суддя при тлумаченні оціночного поняття. У Німеччині або Нідерландах gute Sitten працює тому, що десятиліттями напрацьована судова доктрина звужує суддівський розсуд до прийнятних меж.
Що між цими позиціями
Обидві сторони дискусії насправді не суперечать одна одній у головному: сам термін — не проблема. Проблема — інфраструктура навколо нього. «Доброзвичайність» може працювати як точний інструмент за двох умов:
- офіційне тлумачення або прив'язка до конкретних критеріїв у тексті Кодексу;
- напрацювання судової практики — або прямі посилання на практику ЄСПЛ і судів ЄС як орієнтир для українських суддів.
Жодної з цих умов у проєкті, що пройшов перше читання, поки немає. Це означає, що між першим і другим читаннями — а саме там вносяться поправки — питання має бути вирішене текстуально, а не залишене для майбутнього Верховного суду.
Якщо до другого читання автори не запропонують ані дефініції, ані критеріїв тлумачення «доброзвичайності», реальний ризик полягає не в самому слові — а в тому, що перші п'ять-десять років після набрання чинності Кодексом суди застосовуватимуть його по-різному залежно від регіону й складу колегії.
