Перший за вісім років візит Володимира Зеленського до Сербії викликав очікувану реакцію Косова – "емоційні всплески", як їх назвав колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін. Але за цією емоцією ховається практична деталь, яку рідко озвучують: Україна і Сербія стоять по одну сторону одного з найгостріших дипломатичних питань Європи – невизнання незалежності Косова.
Це не випадковість і не дрібниця. Позиція України щодо Косова напряму пов'язана з принципом територіальної цілісності, який Київ обстоює й щодо власних окупованих територій. Визнати одностороннє відділення Косова від Сербії означало б підважити власну юридичну логіку у протистоянні з Росією. Тож Україна опиняється в компанії, де окрім неї – ще п'ять держав-членів ЄС: Іспанія, Греція, Румунія, Словаччина та Кіпр.
Балкани як простір, де Росія теж грає
Клімкін описав Сербію як країну, що "петляє" між ЄС, Росією та Китаєм, маючи при цьому сталі зв'язки з Пекіном. Для Києва це не абстрактна геополітика – це конкретний регіон, де Москва десятиліттями формує наративи через мову, релігію та історичну пам'ять, послаблюючи міжнародну підтримку України саме там, де така підтримка не є автоматичною.
"Сербія дуже важлива країна для нас у сенсі нашого позиціонування на Балканах і створення там, я не скажу проблем, для цього нам доволі складно, але щонайменше викликів для сьогоднішньої Росії. І в Кремлі це теж розуміють", – сказав Клімкін.
Іншими словами, йдеться не про перетягування Белграда на бік Києва в лоб, а про повільну роботу з витіснення російського впливу там, де Москва звикла почуватися вдома.
Що це означає практично
Спільна незгода щодо Косова – це не ідеологічна близькість, а точка дотику, яку можна використати для побудови діалогу без ідеологічного тиску з боку Заходу. Сербія, за словами Клімкіна, шукає спосіб зайти в ЄС "хоча б частково на своїх умовах" – і Україна, яка сама веде переговори про вступ, розуміє цю логіку торгу зсередини.
При цьому сербський президент Александар Вучич під час спільного брифінгу не приховував скепсису: він заявив, що не бачить ознак завершення війни в найближчому майбутньому. Це реалістична, хай і невигідна для Києва оцінка, яка вказує на межі того, що можна очікувати від Белграда найближчим часом.
Питання відкрите: чи стане косовський прецедент точкою збіжності інтересів, чи залишиться просто дипломатичною курйозністю, яку обидві сторони згадують, коли зручно? Відповідь залежатиме від того, чи Київ готовий інвестувати політичний капітал у регіон, де швидких результатів не буде.
