Понад 79% іноземних військовополонених, яких опитали в Україні, хочуть повернутися до Росії, а не до своїх країн. Про це на конференції «Глобальний Крим» розповів секретар Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Дмитро Усов. Виглядає дивно: люди воювали проти України, потрапили до нас у полон, а вдома їх ніхто не чекає. Але за цифрою стоїть кілька цілком земних мотивів.
Що саме показало опитування
Дані зібрав проєкт «Хочу жить». Серед опитаних 48,8% потрапили в полон після поранення. Це важливо: вони не здавалися на початку бою, а опинилися в нашій системі після важкого досвіду, і їхні відповіді можуть залежати від цього. Загальну кількість респондентів і методику опитування у відкритих джерелах ми не знайшли, тож робити з відсотків остаточні висновки зарано.
Одна з названих причин – гроші. За словами полонених, російське Міноборони заборгувало їм виплати за підписання контракту й за службу. Повернутися додому без цих коштів, а то й без жодної перспективи заробити, вони не хочуть. Деякі, за даними Главкома, сподіваються ще й на російські паспорти. Інші, навпаки, просто хочуть додому, але через обмін.
Родина важить більше за батьківщину
Людський вимір показує історія з матеріалу Politico за липень 2026 року. Полонений з Демократичної Республіки Конго з позивним «Аватар» сказав: «У мене є родина в Росії, тож чому я маю повертатися до Конго?». Він сподівається потрапити до списку обміну.
За оцінкою Politico, після початку повномасштабного вторгнення Росія могла залучити близько 3000 громадян із 36 африканських країн. Їм пропонували одноразові виплати та щомісячні зарплати, значно вищі за середні доходи в багатьох країнах Африки. Для людини, яка не має вдома стабільної роботи, це вагомий аргумент. І він працює навіть після полону.
Обманули чи самі погодилися
Тут цифри ламають зручну версію. За тим самим опитуванням, 49,2% респондентів знали, що їдуть в Україну й братимуть участь у бойових діях. Решта це заперечує. Тобто приблизно половина каже, що розуміла, на що йде.
Частина африканських полонених прямо заперечує, що їх обманом змусили воювати. Вони кажуть, що свідомо погодилися через фінансові умови. Це суперечить версії Києва про вербування обманом. Обидві картини можуть бути правдою одночасно: хтось справді не знав, хтось знав. Але зізнання полоненого теж не безумовний доказ, бо ми не знаємо, у яких умовах дають відповіді.
Чому Москва не поспішає і чого ми не знаємо
Прямих заяв російської сторони про цих людей у наших фактах немає, тож пояснювати її мотиви ми не будемо. Відомо лише те, що каже Коордштаб: Росія залучила найманців зі 151 країни, має відповідати за долю людей, яких втягнула у війну, і сприяти їхньому поверненню. Поки що, за словами самих полонених, вона не віддала їм навіть заборгованих грошей.
Схожу патову ситуацію ми вже описували на прикладі китайських полонених: країна походження просить про гуманне ставлення, а не про повернення. Для обміну потрібна воля обох сторін, і чужоземців, на яких ніхто не тисне, легко залишити в кінці черги.
Що далі
Для України це практичне питання: що робити з сотнями людей, які не хочуть додому, але й не мають країни, що їх прийме. Відповідь залежить від двох речей. По-перше, чи погодиться Росія включати іноземців до обмінних списків, а не лише своїх громадян. По-друге, чи оприлюднить «Хочу жить» методику й розмір вибірки, щоб ці 79% можна було перевірити. Без цього ми маємо тільки цифру, а не пояснення.
