Треба, нарешті, дати деякі роз’яснення, особливо щодо “надвеликих навантажень” і “неперевірених експериментів” — а саме у цьому і досі продовжують звинувачувати тренерський штаб киян, Валерія Лобановського і Олега Базилевича.
Тренерські експерименти?
Насправді основні експерименти за даною системою підготовки футболістів було завершено у 1970–1973 рр. у тих командах, в яких працювали тоді Лобановський і Базилевич: Десна (Чернігів), Шахтар (Кадіївка), Дніпро (Дніпропетровськ) та Шахтар (Донецьк). Науковим керівником цих експериментів був Анатолій Зеленцов, а зв’язуючим звеном між Лобановським і Базилевичем — помічник Лобановського у Дніпрі, Олександр Петрашевський.
Усіх цих людей сьогодні вже немає з нами, тому віддамо належне їхній натхненній роботі. А також експериментам, які повністю виправдали себе і розкрили справжній потенціал нових методів тренерської роботи вже в київському Динамо 74–75 рр. Отже, при підготовці до сезону 1976 року ніяких експериментів, які б могли докорінно змінити підготовку команди, тренери навіть не думали планувати.
Нові задачі, від яких не можна було відмовитися
У 1975 р. спортивне керівництво у москві фактично приневолило Лобановського і Базилевича взяти відповідальність за виступи збірної срср. Широко відомо, що київське Динамо було змушене виступати у футболках збірної. Лобановський і Базилевич були проти, бо розуміли ж ризики, але москва наполягала, і відмовитися було не можна.
Мало того, перед цією командою і цими тренерами було поставлено задачу: виграти Олімпіаду в Монреалі (1976).
Здавалося б - якщо ви ставите перед людьми такі задачі, то дайте їм можливість працювати спокійно, як вони знають і вміють. Власне, Лобановський і Базилевич сподівалися, що так і станеться. Але вийшло інакше.
Московські заздрощі і підстави
Система Лобановського-Базилевича-Зеленцова багато в чому протирічила усталеним методам тренерської роботи совєтських часів і методичкам московських інститутів, а головне - сильно дратувала московських чиновників. Вони вважали Лобановського і Базилевича “вискочками” і “авантюрними експериментаторами” і постійно ганили їх на нарадах у Спорткомітеті срср.
Тут не можна не вбачати традиційно зверхнього ставлення москви, а також московських ревнощів, які виникали тоді, коли Києву щось вдавалося, а москві ні. Також це була класична імперська апропріація: всі нагороди і здобутки - “в копілку совєцкого спорта”.
Але тут і була підстава.
Москва вирішила, що тренерський штаб збірної “трєбуєт усілєнія”, а методи його роботи - серйозної корекції. До команди був приставлений “смотрящій”, такий собі Марк Годік — доктор наук, професор, теоретик в галузі підготовки спортсменів. Він приїхав із московськими методичками і рекомендаціями, які фактично руйнували програму підготовчого періоду перед сезоном 1976.
Не вдаючись у деталі, відмічу: вся ця московська теорія зводилася до маніпуляції параметрами об’єму і інтенсивності навантажень (цілком у дусі панівного в ті роки “нєуклонного повишенія” всього, що можна і не можна) без належної уваги до функціональної спрямованості тренувань. Наша київська школа вже в ті роки зусиллями Лобановського, Базилевича і Зеленцова була значно прогресивнішою.
Але в результаті всі “наукові” рекомендації Годіка звелися до невиправдано високої частки тренувань високої інтенсивності в умовах базової гіпоксії середньогір’я. Йдеться про той “надважкий” тренувальний збір у Бельмекені (Болгарія) перед початком сезону 1976 - збір, який фактично загнав команду у функціональну яму. Тренери намагалися протягом сезону якось виправити положення, але тут вони і правда діяли майже наосліп. Саме такого досвіду — термінової корекції функціонального стану команди після згубного підготовчого періоду — тоді в них і правда не було.
Сьогодні це може здатися дикістю: перетворити клубну команду на збірну країни, грубо втрутитися в тренувальний процес, змусити виконувати рекомендації якогось інституту - хай навіть і центрального інституту фізкультури. Але тоді були інші часи. Тренерський штаб був змушений погодитися, бо це був фактичний наказ Спорткомітету срср. Бо вони ж тепер були тренерами збірної срср і мусили коритися.
Це зараз можна фантазувати на тему того, що можна було б відмовитися, але треба розуміти совєцькі реалії тих часів. Важелів тиску на по суті безправних спортсменів і способів розправи було дуже багато, від “партбілет на стол” і далі за списком.
Очевидно, жоден тренер не стане нічого міняти в системі підготовки, яка з року в рік приносить хороший результат. Бо нащо ж.
Отже, москва змусила тренерів зробити те, чого вони не хотіли, а потім усю провину на них і поклала. Що ж, нічого дивного, москва так робила завжди.
Ми й сьогодні не дуже розуміємо, що тоді сталося
Сьогодні, через 50 років, і досі звучать розсуди про “молодих тренерів”, які “спіймали зірочку” і щось там не те зробили, запровадили якісь “надвисокі навантаження” - знов те саме, що тоді писали московські (!) газети про київське Динамо.
Відчувалося, що вони тоді навіть раділи невдачі. Але ж це була відносна невдача. Чьвертьфінал Кубку чемпіонів, бронзові медалі Олімпіади — сьогодні про такі “невдачі” українського футболу ми можемо лише мріяти.
З роками я все більше думаю, що все було зроблено навмисне: навалити на людей зобов’язання і створити ситуацію, в якій вони просто не мають шансів впоратися на всі сто.
До речі, Марк Годік через сім років після цього всього таки визнав свою неправоту, помилковість отих своїх “рекомендацій”, і вибачився. Не публічно, а сам на сам, у розмові з Базилевичем, коли той захищав дисертацію “Управління підготовкою футболістів високої кваліфікації на основі моделювання тренувального процесу” в москві, у тому ж центральному ін-ті фізкультури (ГЦОЛІФК), у 1983 році.
Щоб вона вже згоріла, та москва.
Але це вже інша історія
