Український опір
“Український опір і його історичне значення” — не виключено, що на цю тему писатимуть книги і дисертації, сперечатимуться авторитетні експерти, проводитимуться серйозні дослідження, а наслідки українського опору відчуватимуться у світі ще дуже довгий час. Так само, як, наприклад, наслідки Великої Французької революції — вони ж бо не тільки відчуваються, а й досі залишаються з нами, і це, схоже, назавжди.
Попри складність і багатошаровість самого явища, суть українського опору дуже проста. Вона у тому, що ми просто не хочемо зникнути. І це при тому, що зникнення України як самостійної національної і культурно-політичної фігури з отої, майже незбагненно складної геополітичної шахівниці світу, влаштувало би багатьох.
Чому без України всім було би простіше
рф
Вимоги, які рф висуває для “укладання миру” — це, власне, і є перший етап плану з усунення України з шахівниці, або з “недружнього поглинання” України московським болотом. Саме цього прагне кремль, саме на це він зробив ставку (практично, all-in, як у покері) — і це ставка в усьому: у війні, в політиці, в економіці. Причини цього маніакального прагнення “поглинути Україну” — тема окремих досліджень, у тому числі і у сфері колективної психопатології (див. іншу статтю на нашому сайті). Але, так чи інакше, зникнення України як такої — основний стратегічний пріоритет москви.
США
Для Сполучених Штатів світ без України — just back to normal, повернення до норми, коли можна зручно домовлятися, укладати угоди, вести business as usual. Попри декларовану прихильність до демократичних цінностей, відзначимо: ведення справ з відсталими репресивними автократіями — дуже зручна практика для США. Адже важливі питання вирішуються у декількох кабінетах, а часто — лише в одному; і можна не брати до уваги малозрозумілі реалії і рухи в бунтівних провінціях і колоніях москви, на які тепер чомусь треба зважати. І, звісно ж, коли йдеться про ділему — витрачатися на допомогу Україні чи заробляти на відновленні бізнесу з московитами — недалекоглядний прагматизм американського істеблішменту і бізнес-еліт грає не на користь України.
Європа
Політично, це вкрай неоднорідний континент. Є такі західноєвропейські нації, у свідомості яких Сибір починається приблизно десь там, де колись пролягав західний кордон СРСР. Досить часто представники цих націй щиро дивуються: з якого такого привіту Україна хоче в НАТО, хіба не це бажання спричинило війну, чому це Київ не хоче домовлятися з москвою, і т.д. Саме існування України там багато в чому сприймається як фактор нестабільності, який створює неприйнятні безпекові і фінансові ризики для всього континенту.
Звісно, є європейські нації, серед яких переважає інша точка зору. У таких країнах добре усвідомлюють московську загрозу, а подекуди і добряче розпробували гіркий смак московського панування. Але навіть для таких країн підтримка України дедалі більше стає серйозним тягарем, і громадськість дедалі частіше замислюється над тим, що поки Україна воює (але невідомо, скільки вона ще протягне), треба більше інвестувати у власну обороноздатність і шукати варіанти “замирити” чи навіть “задовольнити” москву — звісно ж, за рахунок України. Але навіть серед останніх є країни з чіткою промосковською орієнтацією, що загалом є досить неприродним явищем, оскільки прямо суперечить історичному досвіду цих націй.
За свідченням багатьох чесних лідерів думки у східно-європейських країнах, рівень підкупу політиків і витрат на промосковську пропаганду просто неймовірний. Погляньте-но лише на фіцо з орбаном, їхній політичний антураж та кишенькові ЗМІ. Але навіть і у Великій Британії були офіційні викриття промосковського політичного хабарництва. Треба також брати до уваги, що москва витрачає абсолютно дурні гроші на “розкрутку” авантюрних право-лівацьких політичних проєктів з метою формування москвоцентричного європейського консенсусу.
І хоча цього консенсусу ще нема і навряд чи він колись буде, не варто недооцінювати загрози. Адже йдеться про бажану для москви зміну загальноєвропейської парадігми: москва хоче, щоби Україна в Європі сприймалася навіть не як “паркан”, а як “тягар” — і тоді москві буде значно легше домогтися своєї мети щодо поглинання України.
КНР
Очевидно, що Пекін не хоче швидкої перемоги рф у війні проти України. Якби хотів, була б інша підтримка москви і інші поставки. Тому Пекін підтримує москву напівпотайки, і значною мірою — через своїх північно-корейських проксі. Швидка перемога рф означала би посилення рф, що стало би серйозною перешкодою для Пекіну на його омріяного шляху до отримання повного контролю над 7 млн квадратних кілометрів і відповідними ресурсами Сибіру і Далекого Сходу. Саме такі цифри і тези у грудні 2025 почали з’являтися у центральних ЗМІ Китаю, що теж досить симптоматично.
Отже, розрахунок Пекіну — досить простий і цинічний: максимальне послаблення рф у довгій війні. Тому Україна для КНР — лише чинник послаблення москви і відволікання “колективного Заходу” від геополітичних загроз, які сам Пекін може і вочевидь планує генерувати.
Решта світу
Можна і треба аналізувати зовнішньополітичні підходи у співсталенні з “геополітичною вагою” інших країн. Але навіть попри інколи дуже значні суспільні симпатії до українського опору агресії рф, у решти світу загалом практично немає безпосередньої зацікавленості у тому, щоби Україна встояла. А часто і навпаки, багато хто у світі зацікавлений у якнайшвидшому припиненні війни (очевидно, коштом України) і відновленні бізнесу з рф.
Позиції ж таких країн, як КНДР, Іран чи Куба, визначилися давно, і жодних змін у бік прихільності до України від них годі і чекати. Щодо націй, залежних від поставок українського зерна — їм, схоже, важливо лише те, щоби це зерно поставлялося, і відверто байдуже, чи то буде крадене москалями українське зерно, чи ні. Ба більше, скорочення “гуманітарних” програм підтримки бідних країн через необхідність військової допомоги Украні, про що нещодавно оголосили деякі європейські країни, теж не додає Україні симпатиків серед “країн, що розвиваються” (хоча насправді вони не дуже вже й розвиваються, але то вже інша тема).
Глобальна перспектива
Глобально, чим глибше Україна занурюється в економічний занепад, енергетичну, демографічну, безпекову, корупційну та всіляку іншу кризу, тим менше цікавості для світу вона собою являє. Інвестиції, туризм, економічна співпраця — це все поки що не про Україну, на жаль. І, власне, на це москва і розраховує.
Слід визнати — у всьому світі прихильників “миру” на умовах москви, через поступки москві і ціною “здачі” України стає дедалі більше. Москва всіляко підтримує і прямо фінансує таку зміну парадігми. А це означає, що перспективи дальшого надходження такої необхідної для України фінансової та військово-технічного допомоги, і навіть політико-дипломатичної підтримки, стають дедалі проблематичнішими. Звісно, корупційні зашквари української влади лише погіршують ситуацію. Але є одне “але”.
Чому український опір і має шанс, і дає шанс
Українці — принаймні, свідома і активна частина української нації — не хочуть зникати. Значна частина нашого суспільства живе усвідомленням того, що не можна здаватися, не можна вірити якимсь гарантіям безпеки, сподіватися на дотримання москвою якихось обіцянок і угод. Ми навчилися вірити в те, що наші вороженьки згинуть, як роса на сонці, тільки якщо ми їх повбиваємо, і не раніше.
Звісно, є боягузи, ухилянти, капітулянти, потенційні колаборанти і “ждуни”. Але погоду в Україні, хоча би поки що, роблять не вони. Українці скептично ставляться до ідеї про “швидкий мир”, бо відчайдушно не хочуть щезнути. Відчайдушність цієї нашої впертості дає Україні шанс. Але не тільки Україні. Схоже, і всьому світові також.
Світ занурився у недалекоглядний, примітивний прагматизм, і забуває про цінності. Він зациклився на інтересах і сумнівних гешефтах, і забуває про незакриті гештальти. Таке вже бувало не раз в історії людства, і щоразу такі девіації коштували дуже дорого. І також щоразу знаходилися здорові сили, які повертали людей до усвідомлення того, що насправді важливе, і що обертається навколо стрижневого поняття: свобода.
Свобода і є те, за що варто приймати смерть і вбивати ворогів. Сучасний світ якось про це призабув. Отже, ми тут, щоби нагадати. На даному етапі розвитку людства саме Україні судилося стати точкою біфуркації. Тут і зараз український опір, що триває попри несприятливі обставини, формує нову всесвітньо-історичну перспективу — бо визначає, яким буде світ майбутнього.
