Після повномасштабного вторгнення росії Україна зіткнулась із необхідністю масового виробництва власних ракетних двигунів для нових типів озброєння - крилатих ракет, реактивних безпілотників та дронів-перехоплювачів. Попри те, що українська школа двигунобудування була однією із найпотужніших у регіоні, до нападу російських військ у державі не було ринку, який би потребував тисяч ракетних двигунів. Війна змінила попит, а залежність від імпортних установок перетворилася з економічного питання на стратегічний ризик.
Зіткнувшись із масованими ракетними ударами по українських містах, влада зрозуміла, що для гідної відсічі потрібне нарощування виробництва власної далекобійної зброї - ракет та ударних БПЛА. Проте виробники стикнулися з проблемою: масового виробництва турбореактивних двигунів в Україні не існувало, а залежність від імпорту залишалася критичною.
Як Україна опинилася без масового виробництва турбореактивних двигунів
На перший погляд, ситуація парадоксальна. Україна успадкувала від Радянського Союзу потужну авіаційну промисловість, інженерні школи та підприємства, що десятиліттями займалися двигунобудуванням - серед них «Мотор Січ» та «Івченко-Прогрес».
Проблема полягала не в тому, що в державі не знали, як побудувати реактивні двигуни, а в тому, що не було налагодженого масового виробництва саме тих типів, які потрібні для нової війни - для ракет, реактивних БПЛА та перехоплювачів.
Старший аналітик Українського центру безпеки та співпраці Антон Земляний серед ключових причин називає складність виробництва, фінансування, ресурсну базу, яка залишилась з радянських часів, та можливість масштабувати технологію. За його словами, наявність компетенцій ще не означає можливості швидко організувати масове виробництво - для цього потрібні обладнання, матеріали, постачальники, фахівці, фінансування та захищені виробничі майданчики.
Тут діє ще один фактор - війна. Великі спеціалізовані підприємства є потенційними цілями для російських ударів, а частина історично сформованої бази українського двигунобудування розташована у наближеному до фронту Запоріжжі.
Тому для України я б виділив три основні проблеми - це виробничі потужності, які в умовах війни можуть бути уражені, недостатня ресурсна база та дефіцит необхідних матеріалів і компонентів.
Не було такого попиту на ракети
До повномасштабної війни в Україні просто не існувало ринку, який виправдовував би масове виробництво реактивних двигунів потрібних сьогодні класів. Голова Антикорупційної ради при Міністерстві оборони України Юрій Гудименко звертає увагу на економічну складову: інвестувати великі кошти у серійне виробництво доцільно лише тоді, коли існує прогнозований попит на велику кількість виробів.
У нас вільний ринок, і до повномасштабної війни в Україні просто не було достатнього попиту на реактивні двигуни в таких кількостях. Об'єктивно, навіщо вони були потрібні? Ми не маємо власного Boeing чи іншого великого авіаційного виробництва, де потрібні були б тисячі таких двигунів. Попит закривався закупівлями з Чехії, Китаю, а до 2014 року - ще й з росії. Цього було достатньо для того ринку, який існував.
Повномасштабна війна цю економіку повністю змінила. Україна тепер потребує не десятків і навіть не сотень, а тисяч двигунів для різних типів озброєння. Саме масштаб нового попиту робить інвестиції у власне виробництво економічно виправданими.
За оцінкою Гудименка, якщо починати виробництво повністю з нуля - без документації, фахівців, обладнання та фінансування - створення промислової бази може тривати близько п'яти років. Але Україна стартує не з нуля: наявність інженерів, технологічної документації, виробничих компетенцій, інвестицій та гарантованих замовлень може суттєво скоротити цей процес.
Наразі компанії, що виготовляють засоби далекого ураження, працюють над власними розробками, аби закрити цю потребу. Одним із таких проєктів став власний турбореактивний двигун, який розробляє українська компанія Fire Point для крилатих ракет FP-5 Flamingo. Компанія вже створила двигун, готує масштабування виробництва та проводить випробування перших зразків.
Власний двигун для «Фламінго»
Як розповідала CEO Fire Point Ірина Терех, робота над турбореактивним двигуном велася спільно з конструкторським бюро, яке свого часу розробило авіаційний двигун АІ-25. Модифікація АІ-25ТЛ використовувалася на перших версіях Flamingo. Сама ракета від початку створювалася як платформа, здатна працювати з різними силовими установками - під час випробувань використовували вже п'ять різних типів двигунів.
Розробка власного двигуна тривала понад шість місяців. Наразі Fire Point готує його виробництво та тестує перші зразки. Компанія планує завершити випробування та необхідні доопрацювання до кінця 2026 року, після чого перейти до серійного виробництва.
Ми прямуємо до цього, двигун уже зроблений. Зараз відбувається підготовка виробництва, тестування перших зразків. Застосувань іще не було, утім є певні плани і порядок дій. Насправді зробити двигун для такої ракети набагато складніше, ніж зробити саму ракету. Це дуже високотехнологічне, складне виробництво, у якому задіяно дуже багато «суміжників». Але незалежність України по турбореактивних двигунах, особливо такого розміру і такого класу, це дуже важлива стратегічна можливість не лише для компанії, а для країни.
За словами Терех, над різними напрямами в цій галузі зараз працює низка українських виробників, а Fire Point концентрується на двигунах для великих і середніх засобів ураження.
Створити двигун - це половина справи
Експерти наголошують, що головний виклик полягає навіть не в тому, щоб розробити працездатний двигун, а в тому, щоб навчитися стабільно виробляти їх тисячами - налагодити конвеєрне виробництво.
Проблема полягає не лише в тому, щоб створити один працездатний двигун. Значно складніше перейти до його серійного виробництва у кількостях, необхідних для війни. Для цього потрібні стабільне фінансування, матеріали, обладнання, кадри, технологічні ланцюги та захищені виробничі потужності.
Особливо добре масштаб потреби видно на прикладі дронів-перехоплювачів, які потребують невеликих турбореактивних двигунів. За словами військового експерта Костянтина Криволапа, якщо необхідно перехоплювати близько трьох тисяч російських безпілотників на місяць, кількість самих перехоплювачів має бути набагато більшою.
Тому тут питання не лише в тому, чи можемо ми створити один хороший реактивний двигун. Питання в тому, чи можемо ми стабільно виробляти тисячі таких двигунів щомісяця. Саме перехід від окремих зразків до серійного виробництва зараз є одним із головних викликів.
Навіщо реактивні двигуни, якщо в України є далекобійні БПЛА
Українські далекобійні безпілотники з поршневими двигунами вже здатні уражати об'єкти на значній відстані. Однак разом із розвитком ударних систем розвиваються і засоби їхнього перехоплення. Реактивна тяга стала наступним важливим напрямом: значно більша швидкість скорочує час реакції ППО та ускладнює перехоплення цілі.
Водночас реактивний безпілотник, найімовірніше, буде дорожчим за звичайний.
Ми фактично маємо дві цифри: скільки грошей витрачено на вироби, які ми запускаємо, і яка частина з них реально долетіла до цілі. Реактивний дрон, найімовірніше, буде дорожчим за звичайний. Але якщо завдяки більшій швидкості він матиме значно вищу ймовірність прорвати російську ППО, економіка такого застосування може виявитися кращою.
Складність перехоплення цілей з реактивними двигунами здорожчує їх перехоплення, а отже створює додаткове навантаження на ворожу економіку.
Власний двигун як страховка від зовнішньої залежності
Не менш важливим є технологічний суверенітет. Україна може самостійно створити ракету або безпілотник, але якщо його критично важливий компонент можна лише імпортувати, можливості масштабування залежать від зовнішнього постачальника. Ризики тут очевидні: обмежені виробничі потужності постачальника, політичні рішення урядів країн-виробників, експортні обмеження, конкуренція за продукцію, логістичні проблеми або банальна нестача необхідної кількості двигунів.
Ворог теж залежний від імпортних комплектуючих. Проте, за словами Ірини Терех, доступ рф до китайських турбореактивних двигунів наразі створює для неї перевагу у розвитку реактивних засобів.
Водночас, на думку експертів, повна незалежність не обов'язково означає локалізацію абсолютно всього виробничого циклу всередині України. Через загрозу російських ударів частину виробництва доцільно розміщувати у країнах-партнерах. За словами Земляного, оптимальною може бути модель, за якої Україна зберігає ключові технології, інженерні компетенції та контроль над продуктом, але використовує ресурсну і промислову базу європейських партнерів.
Саме така модель поєднання українських технологій та інженерних компетенцій із виробничими можливостями європейських партнерів зараз може бути найбільш практичним шляхом для нарощування виробництва.
Що власні реактивні двигуни означатимуть для України
Серійне виробництво власних реактивних двигунів дозволить Україні розвивати одразу далекобійні крилаті ракети, швидкісні ударні БПЛА, ракетодрони та реактивні перехоплювачі. Виробник отримає контроль над модернізацією: якщо всі компоненти зброї виробляються всередині однієї технологічної екосистеми, зміна її характеристик не залежатиме від можливостей стороннього постачальника чи чиєїсь політичної волі.
Успіх двигунобудування залежатиме не лише від створення ефективного турбореактивного двигуна, а й від наявності стабільних довгострокових замовлень, які дозволять прогнозувати фінансування і масштабувати виробництво.
Якщо перехід від прототипів до конвеєра відбудеться, Україна зможе закрити одну з найбільш критичних прогалин у власному виробництві ракетного та безпілотного озброєння. І тоді питання буде вже не в тому, чи здатна країна створити власний реактивний двигун, а в тому, скільки таких двигунів українська оборонна промисловість здатна випускати щомісяця.
