У центрі історії — старий державний дитячий садок у Білогородці, збудований ще у 1970-х роках. За словами представників громади та технічних спеціалістів, проблему вже неможливо вирішити косметичним ремонтом. Комунікації, електропроводка та вся інфраструктура застарілі і не відповідають потребам і навантаженням нашого неспокійного часу. Особливо це актуально під час блекаутів, коли підключати генератори досить проблематично. Ну і, звісно, в садочку є проблема укриття.
Саме тому громада вирішила включити об’єкт до великого проєкту реконструкції, який фінансується в межах програми Європейського інвестиційного банку. Для цього знадобилося пройти конкурсний відбір на отримання фінансування. А хто знає, що таке конкурсний відбір на участь у програмах європейських фінансових інституцій, розуміє, наскільки це все серйозна і загалом дуже непроста справа. Йдеться не лише про цей садок: у пакеті також школа у Святопетрівському та ще один дошкільний заклад. За умовами програми всі об’єкти пов’язані між собою, і зрив одного з них може поставити під загрозу фінансування всього пакета.
Це взагалі дуже рідкісний випадок, вартий широкого розголосу і, як кажуть, масштабування. Виявляється, громада може здобувати незалежне зовнішнє фінансування від поважних міжнародних фінансових інституцій для розв’язання важливих проблем розвитку соціальної інфраструктури! Тому що ці інституції розуміють, наскільки складним зараз є наш поточний момент — особливо для такої інфраструктури, і наскільки серйозними є подібні питання.
Також інвестбанкіри розуміють основну проєктну проблему: непростий пошук локального оптимуму в умовах дії чинників протилежної спрямованості. А от чого вони не розуміють — так це священного ритуалу, вибачте, срачу, з якого в нас обов’язково має початися будь-який проєкт. У Фейсбуку та Телеграмі швидко з’явилися дописи про те, що влада нібито «закриває єдиний державний дитячий садок», «залишає громаду без дошкільної освіти» і змушує батьків «возити дітей по сусідніх селах під час війни». Текст емоційний, драматичний і «всепропальницький».
Ну, звісно, навіть Європейський інвестиційний банк не може зробити так, щоб і аварійну будівлю відремонтувати (хоча дешевше було би збудувати нову), і нову теж збудувати, а ще, може, і покриття на якихось дорогах замінити, де ями.
Ще й жодного офіційного рішення про ліквідацію садка не існує. Зараз лише розглядаються різні варіанти і здійснюється вивчення ситуації, але стогін і лемент про закриття вже здійняли, і «ініціативну групу» сформували. Заклад же працює у звичайному режимі. Зараз лише розглядаються різні варіанти проведення реконструкції: частина робіт у літній період, поетапне оновлення блоками або тимчасове переведення дітей до інших садочків громади — в Музичах та Гореничах.
Але саме останній варіант, поки що гіпотетичний, і викликав найбільше обурення. Хоча садочки у Гореничах та Музичах вже пройшли реконструкцію, мають укриття та сучасні умови. Окремо в громаді заявляють, що підвезення дітей у разі потреби буде організоване безкоштовно.
Соцмережеві протестувальники можуть дуже голосно декларувати свою незгоду, але при цьому не відповідати на питання, які постають самі собою: якщо так не можна, то тоді як треба? Як саме тоді проводити реконструкцію аварійної будівлі? Як міняти електромережі, комунікації та конструкції у садку, де щодня перебувають діти? Яку молитву читати, коли у разі блекауту треба буде підключати генератор і молитися, щоби не було пожежі? І хто нестиме відповідальність, якщо у старій будівлі таки станеться якась аварія?
На превеликий жаль, наше суспільство настільки знервоване і зневірене, що будь-яка дискусія може дуже швидко полишити конструктивне, цивілізоване русло. Токсична недовіра всіх до всіх стала дуже поширеною. Та й простіше написати в телеграмах «влада закриває садок», ніж опрацьовувати багатосторінкові пояснення та документи про технічний стан мереж чи умови грантових програм. Соцмережі взагалі погано пристосовані для складних рішень. Вони люблять прості сюжети: є «зрада», є «винні», є «небайдужі активісти». А ось питання старої проводки, тендерних процедур і ризику втрати міжнародного фінансування збирають значно менше реакцій.
При цьому побоювання батьків цілком зрозумілі. Люди з 2022 року, а дехто і з 2014, живуть у стані постійного стресу. Війна, тривоги, блекаути, недовіра до чиновників — усе це створює атмосферу, у якій будь-яке слово «тимчасово» автоматично викликає підозру. Українське суспільство давно навчилося не вірити обіцянкам. І це теж частина реальності.
Але є й інша сторона питання. Старі радянські будівлі не стають безпечнішими від кількості обурених постів у Фейсбуку. Електромережі не ремонтуються силою коментарів. А міжнародні грантові програми мають неприємну властивість закінчуватися, якщо проєкти починають потопати у локальних незгодах.
У підсумку Білогородка отримала не просто суперечку навколо ремонту садка, а класичний український конфлікт нового часу. Коли технічна проблема ризикує поступово перетворитися на інформаційну війну. Коли будь-яке складне рішення миттєво оголошується «знищенням громади». І коли головним майданчиком боротьби стають уже не громадські слухання, а стрічки соцмереж. Поки дорослі сперечаються про «зраду» та «маніпуляції», старий садок тим часом продовжує старіти.
Єдиний спосіб знайти прийнятне рішення — відверта, прозора розмова, прямий контакт усіх зацікавлених сторін, обговорення, зустрічі. Культурний, цивілізований діалог. Довіру будувати складніше, ніж розбовтувати в ополонку самі знаєте що. Але довіра у громаді — то єдиний шлях для розвитку громади, якому немає альтернативи.
Наступна зустріч батьків, представників сільради та підрядника запланована на 20 травня. Приходьте, якщо що.
