Драматична ніч у залі Ради Безпеки
Заступник керівника Офісу президента Сергій Кислиця, який у лютому 2022 року був постійним представником України при ООН, у бесіді з BBC описав момент, який багатьом дипломатам досі здається абсурдним: в той час, коли перші російські удари вже почалися, Рада Безпеки ООН формально головувала Росія.
За словами Кислиці, до 22:00 (за Нью-Йорком) представники в залі отримували запевнення, що нападу не буде. Коли ж на телефон прийшла інформація про удари, українська делегація вимагала пояснень від Росії.
"Я закликав постійного представника РФ зателефонувати до Лаврова, щоб той пояснив ситуацію. Але він спокійно відповів: 'Я нікого будити не буду'."
— Сергій Кислиця, заступник керівника ОП (у 2022 р. — постійний представник України при ООН), інтерв'ю BBC
Чому це важливо
Цей епізод має кілька вимірів. По-перше, він демонструє символічний і практичний розрив між процедурними нормами ООН та діями держави-агресора: коли ті, хто головує, одночасно атакують, ефективність механізмів негайної реакції суттєво падає.
По-друге, сам факт відмови «будити» міністра — це не лише дипломатична зухвалість, а й індикатор того, як Кремль планував операцію і якою мірою міжнародні формальності для нього були другорядними. Як зазначають дипломати в Нью-Йорку та міжнародні аналітики, подібні випадки підривають довіру до процедур, які покликані запобігати ескалації.
Контекст — четверті роковини і міжнародна реакція
Це свідчення звучить на тлі четвертої річниці повномасштабного вторгнення — дня, коли до Києва приїхали світові лідери, а європейські партнери підтверджують солідарність. Пам'ять про ту ніч підкреслює: критичні питання безпеки часто вирішуються не на трибунах, а в умовах, коли інформація доходить у телефонах і коридорах.
Що далі
Епізод Кислиці — не лише хроніка неподобства, а й підстава для практичних висновків: чи достатньо нинішніх правил ООН для реагування на державу, яка одночасно користується процедурою і порушує мир? Аналітики нагадують, що дії мають перетворюватися на зміни в механізмах реагування, а символічні осудження — на конкретні рішення партнерів і реформування інституцій.
Питання, яке залишається: чи зроблять міжнародні інституції висновки, щоб у майбутньому подібна «тиша в залі» не ставала прикриттям для агресії?
