Після російської атаки на Києво-Печерську лавру омбудсман Дмитро Лубінець звернувся до міжнародних організацій із вимогою відреагувати на систематичне знищення релігійної спадщини України. «Правда про віру вимірюється не словами, а вчинками», — написав він, адресуючи цей месидж насамперед тим міжнародним структурам, які досі обмежуються заявами.
Це не поодинокий інцидент. Станом на зараз зафіксовано 742 знищені або пошкоджені релігійні об'єкти — церкви, монастирі, мечеті, синагоги по всій країні. Лавра — один із найбільш символічних, але далеко не єдиний.
Що відбувається з культурними центрами
Удари по релігійних об'єктах не є випадковими. Правозахисники фіксують закономірність: атаки концентруються в містах із щільною історичною забудовою та активним культурним життям. Лавра як об'єкт Світової спадщини ЮНЕСКО є прямим сигналом — міжнародний статус не є захистом.
Лубінець наголошує, що звернення до міжнародних організацій — це не риторика, а спроба зафіксувати відповідальність конкретних держав та структур, які підписали конвенції про захист культурних цінностей під час збройних конфліктів. Гаазька конвенція 1954 року прямо забороняє атаки на культурні об'єкти, однак механізм притягнення до відповідальності залишається фактично нефункціональним.
Масштаб, який важко уявити
742 об'єкти — це в середньому більше одного зруйнованого або пошкодженого місця молитви на кожен день повномасштабної війни. За цією цифрою — не лише архітектура: громади, які втратили простір для зібрання, похоронних обрядів, психологічної підтримки в умовах війни.
Окремим виміром є окуповані території, де, за свідченнями місцевих жителів та даними моніторингових місій, релігійні громади зазнають тиску, а священнослужителі, які відмовляються переходити під юрисдикцію Московського патріархату, переслідуються.
Звернення без гарантій
Лубінець направив звернення до структур ООН та ОБСЄ. Проблема, яку він сам визнає: міжнародні організації мають інструменти фіксації, але не примусу. Резолюції ухвалюються, доповіді публікуються — реальних санкцій за знищення культурної спадщини досі не застосовано до жодного з причетних.
Це ставить практичне питання: якщо 742 задокументованих випадки не стали підставою для конкретних правових наслідків, яка кількість є достатньою — і чи існує взагалі механізм, здатний її визначити?
